Розділ 4

Розділ 4

Нармін

Моя відрада — музика. Здається, я з самого дитинства благала маму віддати мене до музичної школи, але цей навик здавався моїм батькам зайвим. Ми з Севою добре готуємо. Звикли до чистоти й порядку. Обидві закінчили школу із відзнакою. Обидві вступили до університету.

Але Сева пішла в академічну відпустку трохи завчасно — ще до того, як народила Кямальку. І повертатися, гадаю, вже не збирається.

А я… Боюся, мені уготована та сама доля. При згадці про катастрофу, що сталась два дні тому, моє тіло проймає тремтіння. Пальці судомно стискають струни й збиваються. Скрипка видає огидний, різкий, мов по живому, звук.

Я не ризикую подивитися на Наталію Дмитрівну, але й вона зауважень не робить. Зітхає й просить:

— Зберися, кизим.

Вмовити маму з татом піти мені назустріч і оплатити педагогиню зі скрипки я змогла лише тоді, коли мені виповнилося п’ятнадцять. Це пізно навіть для мрій про якесь професійне майбутнє, але достатньо, щоб бодай торкнутися мрії.

Наталія Дмитрівна приїхала до нас у місто з чоловіком і сином сім років тому. У себе на батьківщині вона була дуже затребуваною, навіть іменитою скрипачкою, а тут, у нашому маленькому захолусті, попиту на концерти Шопена, на жаль, немає. Хоча саме побувавши на такому, організованому в нашому училищі, я й закохалась у її талант.

Одному Аллаху відомо, якої мужності й впертості мені коштувало випросити право займатися у анаш і папам (прим. автора: у матусі й татусі). А потім не менше сміливості — зайти до кабінету Наталії Дмитрівни.

Мені здавалося, вона розверне мене. Назве нездарою-переростком. Скаже, що вже пізно. Але вона вчинила зовсім інакше. Лише підтвердила, що серце вибрало її не даремно.

Ми займаємося вже чотири роки. Щомісяця, просячи в тата гроші на заняття, я почуваюся ніяково, але роблю це, долаючи себе. Мовчу у відповідь на тихе буркотіння, що він не дочекається, коли з моєї голови вивітриться ця примха.

Я пройшла шлях від скутої учениці з дерев’яними пальцями до нехай неофіційної, але старанної студентки, яку не соромно поставити в один ряд з іншими на звітному концерті.

Я змінила вже дві скрипки. Перша була надто дешева і нікуди не придатна. На другу я довго збирала. Це важко, враховуючи, що працювати мама з татом мені б не дозволили, але якщо я чогось хочу — завадити може тільки Аллах. Або допомогти.

Мені вдається ненадовго зібратися й відіграти частину твору без помилок, але варто перегорнути чергову нотну сторінку — і спогади знову відкидають мене туди, де ми з Бахтіяром Теймуровим поводилися жахливо в альтанці.

Дрижак повертається. Пальці знову втрачають точність, і звук скрипки стає тремким. Розмазаним.

Мені соромно за свої слова. За принизливий сміх йому в обличчя. Але це не скасовує того, що він вчинив зі мною жорстоко!

Так, шлюб — це завжди справа сімей у нас, а не особиста справа пари, як розповідав мені Максим. Але це не означає, що дівчину можна взагалі не питати. І що, отримавши відмову, можна її ігнорувати.

Але я опинилася в ситуації, де мене ігнорують усі. Тато з мамою. Наречений.

Хоч він мені ще й не наречений, але майбутнє здається безпросвітним і наперед визначеним.

— Гаразд, Нармін. На сьогодні, мабуть, досить.

Наталія Дмитрівна не витримує й припиняє це катування своїх вух доволі лагідно. Підходить до мене й гладить по плечах.

Я здаюся. Опускаю скрипку й киваю.

Так. Мабуть, краще було взагалі не приходити.

Озирнувшись, тихо прошу в педагогині:

— Перепрошую, — вона у відповідь м’яко всміхається.

— Тобі нема за що вибачатися, кизим. — І я читаю по її очах, що їй мене… шкода.

Вона зовсім не схожа на наших. У неї світле волосся. Блакитні очі. Я бачила, як вона поводиться з чоловіками. Не втрачаючи гідності, але якось… сміливо, чи що. За ці роки Наталія Дмитрівна стала для мене справжнім кумиром.

Вона дуже стильно й красиво вдягається. Плісировані спідниці. Стильні брюки-палаццо. Гарні блузки. Великі прикраси. Високі підбори, на яких її ноги ніколи не втомлюються. Безліч перснів на по-справжньому музичних пальцях.

Я б не ризикнула бути такою яскравою, але інколи — дуже хочеться.

— Присядь, — вона забирає у мене скрипку й за руку веде до одного зі стільців. Розмовляти не хочу, але й опиратися їй не можу. Обводжу поглядом кабінет, у який усі ці роки летіла на крилах, а сьогодні він не радує.

Наталія Дмитрівна стискає мої кисті у своїх долонях і масажує їх. Це неймовірно приємно. І я їй вдячна. Але вона дивиться мені в обличчя й чекає, а я боюся підняти очі у відповідь.

Це все якось так соромно… І страшно заплакати. А просити про допомогу — безглуздо. Хто мені допоможе? І як?

Зате я помічаю, що на закритому фортепіано, заставленому вазонами, зацвіла одна з обожнюваних Наталією Дмитрівною орхідей.

У неї в кабінеті море квітів. Удома теж. І всі ростуть, розквітають, плодоносять. Їм явно добре поруч з цією жінкою.