Розділ 3

Розділ 3

Нармін

Бахтіяр допиває солоний кавовий ковток залпом. Тягнеться до пахлави й, узявши шматочок, — хрускає ним.

Його рухи не викликають відрази. Він красивий. Добре вихований. А я ж справді старалася, коли готувала, але якби знала, що це для нього, — і пахлаву теж посолила б!

А ще краще — перцю б туди сипонула! Ай, ні! Чому не додумалася, дурепа!

Здається, мої емоції читаються на обличчі й потішають Теймурова, що прийшов свататися.

Мама питає, як Бахтіярові солодощі. Він хвалить їх так само, як хвалив каву. А я тепер знаю, що брехати він уміє блискуче. Невже це не принижує гідності їхнього величного роду?

Розмова старших триває. Батько солов’єм співає оди, присвячені сім’ї, що вшанувала нас своєю присутністю. Аскерові Вагіф оглу й хвалити свого сина не доводиться — з цим чудово дає раду мій батько.

А я ніяк не можу заспокоїти розпечений клубок люті в грудях. Мене виховували дуже добре. Правильно. В суворості, беззаперечному авторитеті й підкоренні. Я чудово розумію, що можна робити, а чого — ні.

Усі свої недовгі поки що роки я намагалася дотримуватися правил і нічим не засмучувати батьків, але зараз мене обговорюють, як племінну кобилу. Лише ціни чомусь не називають.

Накочується така образа, що доводиться знову відводити погляд убік. Краще дивитись на соковиту зелень, ніж на цих людей.

Якби можна було — я б затулила вуха, щоб не чути жодного слова, а ще краще — пішла б.

А ще краще — втекла б.

Це слово вперше проноситься в голові смерчем. Воно страшне. Грішне. Небезпечне. Але таке… Бажане зараз.

Куди тікати? Навіщо? Як жити? Не знаю. Але в цю мить руйнується вся моя віра в захист дому. Батьків. Хисткі надії на те, що я можу сама впливати на свою долю.

Погляд Бахтіяра час від часу ковзає по моїй щоці непроханим, непотрібним теплом. Він не дивиться невідривно, але інколи — так.

Мало солі з’їв? Візьмеш мене — пошкодуєш. Аллах бачить, пошкодуєш.

А я яке враження справляю? Покірної? Мовчазної? Я правильно смикаю спідницю? Таку ти собі обрав?

Аллах, чому саме я?! Чому серед стількох красивих дівчат він обрав саме наш дім?!

Бахтіяр тихо покашлює, Аскер Вагіф оглу переривається й дивиться на сина.

— Можна попросити?

— Про що, сину?

Бахтіяр мигцем глядає на мене й повертається до чоловіків за столом. Я теж дозволяю собі дерзкість і навмисно раню себе, вдивляючись у вдоволені обличчя. Батько сяє. Дивиться на мене з гордістю. Потім — мені за плече, на маму. І я певна, вони зараз щиро думають, що роблять мене щасливою. А мені здається — руйнують життя.

— Я хотів би поговорити з Нармін. Якщо Шаміль Сабір оглу не заперечує, — уміння правильно звертатись до старших у Бахтіяра не відняти. Він ледь схиляє голову, звертаючись до мого батька.

Той іще дужче роздуває груди від гордості, а в мені наростає злість, а отже й гріх. Але як дати собі раду — не знаю.

— Я не проти, Бахтіяр-бей. Нармін, покажеш молодому чоловікові наш сад?

Я навіть не знаю, чого мені не хочеться більше — зустрітись поглядом із батьком, із Бахтіяром чи виконати наказ, замаскований під прохання.

Усі чекають. Я впираю погляд у груди молодшого Теймурова. Усередині — кляну, мостячи собі дорогу в пекло. Вголос клясти не наважуюсь, визнаючи власну боягузливість.

— Будь розумницею, доню, — зараз я не вірю в лагідність маминих рук і татову усмішку. Мама проводить пальцями від мого плеча донизу. Мене прошиває блискавка.

Я відштовхуюсь підборами від дощаної підлоги й пряму до Бахтіяра.

Минаючи, підхоплюю плісировану спідницю й швидко спускаюся сходами.

Хочеш — іди за мною. Чекати не буду.

***

Озираюся лише тоді, коли дім уже далеко. Можливо, старші мали на увазі розмову на виду, але я хочу втікати звідти якомога далі й швидше. І могла б навіть сказати, що вдячна своєму… Гостеві… За те, що врятував від потреби там лишатися. Але причина мого хвилювання — в ньому одному.

Бахтіяр іде за мною, не намагаючись ані наздогнати, ані заговорити.

Уже можна не прикидатися, тож я кидаю на нього злий погляд. Від нього моя злість відскакує, як пил від блискучих чобіт.

Розвернувшись, поспішаю до альтанки.

Ззовні її дерев’яні арки обвиті трояндами, вітражне вікно збирає сонячне світло й розсипає його під ногами різнокольоровим геометричним візерунком.

Виноград стелиться по перекладинах, створюючи тінь і витончено пахнучи зеленню. А трояндами тут пахне сильно. Я б сказала — дурманить.

Так і не відпустивши поділ спідниці, заходжу під покров різьбленого купола, щоб хоч на мить відчути полегшення — тут прохолодно й безлюдно. Від зайвих очей мене надійно ховають виноград і троянди.