Розділ 1

Розділ 1

Нармін

— Чула, що Теймурови минулого місяця продали жеребця за два мільйони?!

Севіль підскакує до мене і випалює це напівшепотом, змовницьки. Дивиться, чекаючи бурної реакції. Я не хочу ображати сестру, але, якщо чесно, мені байдуже, скільки там коштують ті жеребці Теймурових.

Теймурови — найбагатші люди в Гянджі й у всьому Ширванському регіоні. Про них знають усі. Вони розводять елітних коней, мають компанії з обслуговування нафтових об’єктів, володіють регіональними паливними складами.

Очолює могутній клан Аскер Теймуров. Я бачила його всього кілька разів у житті, але спогади про високого, дуже спокійного, стриманого, та все ж владного чоловіка — ровесника нашого з Севіль батька — й досі пробігають по шкірі холодком.

В Аскера Вагіф огли Теймурова четверо синів. З наймолодшим — Бахтіяром — ми навчалися в одній школі. Він старший за мене на три класи. І від батька успадкував занадто багато. Рівну спину. Пристальний погляд. Силу, що випромінюється від нього — незрозумілу й таку, що лякає. Тому я завжди трималася осторонь.

Вони інші. Благородні, чесні, можливо навіть величні, але зовсім не такі, як ми. Я б сказала... Пихаті. 

І про їхніх жеребців знати мені не хочеться. Навіщо?

Я усміхаюся і знизаю плечима.

Севіль цокає язиком і закочує очі. Відразу видно: я не виправдала її сподівань на плітки. Але я впевнена, мама з радістю обговорить із Севою вартість якоїсь там конячини. Та й те, що я у них — нудна, вони теж із задоволенням обговорять.

Севіль вийшла заміж рік тому. Місяць як народила. Вона буває у нас часто, хоч за традицією вже належить родині чоловіка. З первістком їй важко, вона часто приходить до мами, щоб чогось навчитися та просто відпочити.

Її синок — Кямал — величезна радість і благословення від Аллаха для всієї нашої родини.

Тільки я приділяю йому менше уваги, ніж усім хотілося б.

Крім нас із Севіль, у моїх батьків є ще троє синів. Я — наймолодша. Мені дев’ятнадцять, і всі розуміють, що зовсім скоро гостро постане питання мого заміжжя.

Дівчатам засиджуватися в батьківському домі в нас не прийнято. Як і чекати справжнього кохання.

А я… Виходить, ніби бракована, бо хочу саме цього. Великого кохання. Щирих почуттів.

Мені сумно, що багато жінок ідуть заміж з думкою, що справжнє почуття прийде, коли народять дітей. Це неправильно. Любити потрібно чоловіка, з яким лягаєш до ліжка, якому подаєш чай, для якого… народжуєш. Але сказати так уголос… Небезпечно.

Я перекладаю пахлаву з дека на велике блюдо. Севіль краде один ромбик. Жує з апетитом і зітхаючи ставить на мені черговий хрест:

— Нудна ти, Нармін. Аллах бачить, така нудна! Одна скрипка в голові.

— А в тебе в голові самі плітки, — відповідаю без злості, але Севіль все одно ображається. Я справді розумію, як їй нудно жити в чужому домі й підкорятися чужій волі. Тому вона так часто тікає до нас. Тому й шукає спілкування з тими, з ким росла.

Але я й справді надаю перевагу своїй «скрипці». Прогулянкам. Книгам. Розмовам із Максимом, про які ніхто не повинен знати.

Заповнивши порожнину в геометричному візерунку з ромбиків пахлави, залишаю блюдо на столі й беруся заварювати чай.

Мама сказала, сьогодні в батька важливі гості. Мені наказали гарно вдягтися. Пахлаву ми пекли весь ранок. Тепер мама з нашою тіткою по батьковій лінії — Фідан — доводять до ладу терасу, де батько приймає гостей у гарну погоду, а я закінчую приготування частування.

— Будеш така нудна, Нармін, повториш долю бібі Фідан, — бурмоче Севіль. Бібі азербайджанською — тітка по батьковій лінії. — Все життя тут проживеш. Калмиш станеш!

Калмиш буквально означає «та, що залишилася». Дівчина, яку ніхто не захотів узяти за дружину, й вона лишилася в батьківському домі.

Для Севіль, для нашої матусі та для більшості жінок у моєму оточенні — це прокляття. А для мене… Чому б і ні?

Бібі Фідан, мені здається, живе, як під крилом у Аллаха. Батько до неї добрий. З матусею вони ладнають. Їй не потрібно вдавати, що любить чужого чоловіка. Не потрібно залежати від його волі. У неї багато вільного часу, який вона витрачає, як хоче.

— Але зачекай, Сева. Якщо вдома так погано, чому ти тоді сюди так часто біжиш, баджииджан? — баджиджан — «дорога сестричко».

Севі не подобається, що, хоч як вона мене зачіпає, все відскакує назад, немов монета. Вона знову дується й фиркає.

Вона старша за мене на два роки, але інколи здається: мала дитина. І рано їй було заводити свою. Я щиро люблю Кямалику. Хай і не кидаюся до нього за кожної нагоди, як мама чи бібі Фідан, але люблю. І Севу люблю. І її чоловіка поважаю. Але собі такого не хочу.

Аллах, я не хочу такого! Вбережи, прошу!

Сева бурмоче щось собі під ніс, але відповісти не встигає.

Ми обидві вирівнюємося й озираємося на двері, крізь які збуреним вихором влітає наша мама.

Рена Ільяс гизи Велівa. Її настрій читається по очах миттєво. Вона окидає поглядом нас. Стіл. Знову дивиться на наші обличчя й киває.