Розділ 157

Джим повернув голову і з жахом витріщився на дівчину. Його очі розширилися, а вії тремтіли:

— Я ніколи не хотів, щоб особняк на скелі Кло Мор ставав моїм домом.

— Я не про місце. — Шарлотта підійшла ще ближче. — Я про батька. Він помре без тебе. Я майже поклала його в могилу. Увечері бачила Томаса, він сказав, що пан лежить. Такого ніколи не було. Батько завжди спить тільки вночі. Моя втеча стане ударом, — однією рукою Шарлотта прикрила тремтячі губи. — Але твоя..!

У світлі Місяця її обличчя було блідішим за пудру, а в червоних опухлих очах знову стояли сльози.

— Джиме, прошу тебе, він готовий убити мене, але завжди простить тебе. Твоє зникнення його вб'є миттєво. Джиме… — По обличчю дівчини пробігла судома, і великі сльози покотилися, падаючи вниз: на шию, груди й вбираючись у складки сукні.

Джим зарився пальцями у власне волосся:

— Смерть графа… це не моя відповідальність…

— А ти зможеш з цим жити?! Зможеш? Не будеш винуватити себе? Шукати вирізки в газетах і збирати їх в особистій шкатулці, щоб дізнатися, як пройшли похорони? Не будеш боятися кожного шурхоту, знаючи, що його мстивий дух настигне тебе?

— Леді Шарлотто… — Застогнав Джим, відвертаючись, не бажаючи її слухати.

— Він потребує тебе. І ти це знаєш! — Випалила вона і простягнула йому квітку кали. — Батько звелів передати.

Джим стулив зуби, і жовна виступили. Він міцно замружився, сподіваючись, що це сон і лихоманливе марення.

— Візьми, візьми, — хапаючи його за долоню, розтискаючи пальці, які він міцно стиснув у кулак, Шарлотта вклала йому квітку кали. — Він любить тебе.

— Леді! — Джим знову стиснув кулак, і м'яке тонке стебло квітки пустило липкий сік йому на шкіру. Юнак відчув, як по щоці котиться самотня сльоза. І, опустивши голову, повільно розплющив очі, дивлячись на зламану квітку у власній долоні.

— Ти можеш піти, Джиме, — прошепотіла Шарлотта. — Ти можеш… Але тоді погоня неминуча. Знову поставиш своє бажання вище за захист власної родини? Своєї трупи? Ти зможеш дивитися їм в очі, знаючи, що тут залишився чоловік, в якого і ти закоханий?

Джим відлинув від стіни й, наблизившись до Шарлотти, схопив її за передпліччя:

— Не смійте їм сказати!

— О, я не буду. Твоя туга скаже за тебе.

Вони мовчки обмінювалися поглядами почервонілих очей.

— Він помре без тебе. Але якщо ти такий самозакоханий, то йди. — Вона смикнула плечима і вилетіла з кімнати.

Джим жбурнув собі під ноги квітку кали та став тупцювати по ній, з особливою злобою. Він чув, як хрумтить свіже стебло, що стрімко перетворювалося на кашу під важкими шкіряними чобітьми. Своє рване дихання. І те, з яким неприємним гучним звуком відлетіла біла голова квітки.

Без сил Джим кинувся на ліжко і, впавши обличчям у подушку, гірко заплакав. Біль стискала його грудну клітку і нещасну поранену голову.

Він хотів піти, але не міг не залишитися. Мордувався думками до світанку.

У призначену годину Шарлотта прийшла зі своїм саквояжем до воза. Чекали тільки її та Джима.

— А де він? — Першим спитав Єрмон, обкушуючи шкірку на власних пальцях.

— Джим з нами не поїде. — Коротко оголосила Шарлотта. — Сказав, що йому нездужається і він не зможе подолати цей шлях. Побажав нам хорошої дороги.

— Я тобі не вірю. — Зіскакуючи з воза, раптом сказала Марія. — Я знаю Джима вже не перший рік!

Шарлотта повела плечима.

— Він мав хоча б попрощатися! — Приєднався до неї Єрмон.

— Ми йдемо за ним.

Міс ван дер Кім мовчки спостерігала за двома рішучими молодими людьми. Актори — гаряча кров, що з них візьмеш.

Але раптом Реджинальд схопив Єрмона за плече, а Алістер ніжно взяв Марію за зап'ястя:

— Не йдіть. Він не хоче зустрічатися з нами таким… зломленим. — Тихо прошепотів старший, а потім зустрівся лише на мить поглядами з Реджинальдом — вони розуміли.

— Тоді залиште йому хоча б записку. — Швидко запропонував Єрмон, суплячись і стурбовано дивлячись у бік маєтку.

— Записку з нашим маршрутом на рік. — Тут же запропонував Деклан.

— І в кінці допишіть, що ми повернемося до Шотландії рівно через рік. Ми будемо тут на початку наступного квітня. І якщо він зможе — нехай прийде. — Додав Хоуп. 

Швидко дряпаючи теплі побажання і маршрут на клаптику паперу, вони відправили найстійкішого з них — Деклана. Не відчиняючи дверей, він засунув записку в щілину і швидко повернувся до воза:

— Там тихо. Він спить.

— Добре. — Здавленим голосом відповів Реджинальд. — Поїхали.