Розділ 154

Особняк ван дер Кімів. Теперішній момент.

Земля віддавала глухим, утробним гулом. І мить потому Норман, Шарлотта і Марія почули лютий тупіт підбитих цвяхами старих шкіряних чобіт.

Ритм не був рівним, не був маршем. Хаотичний біг і хрускіт гілок під їх ногами, опалих зі старих фруктових дерев. Троє людей бігли так швидко, що навіть за дверима стайні чулося їхнє свистяче загнане дихання.

Крізь прочинені двері першим увірвався кислуватий дух поту і палкий запах дьогтю, яким вони змащували своє поношене взуття.

Знісши двері плечима — рішучі, червоні й злі — Реджинальд, Хоуп і Алістер увірвалися до стайні. Двері грюкнули об стійло, налякавши коней, які оглушливо заіржали.

Але Норман навіть не поморщився. Як заворожений дивився на закривавлений навершник власної тростини.

— Тату! — Застогнала Марія, падаючи на коліна перед непритомним тілом Джима. Її очі були червоними й опухлими, нескінченний потік сліз лився по її щоках. Вона трималася за плече, по якому кілька разів потрапив оскаженілий граф. — Тату… Джиме… — Шмигаючи носом, дівчина хотіла заспокоїтися, але розридалася ще дужче.

Реджинальд і Хоуп кинулися до графа. Вони схопили його за руки й, піднявши їх над головою, пригвоздили його до колони, яка правила за перемичку між стійлами. Тростина зі стуком випала з ослаблих пальців. Без своєї опори господар хитався, і навіть те, що його тримали, не допомагало Норману встояти рівно.

Алістер упав на коліна поруч із Марією, біля голови Джима.

На колінах до них підповзла і Шарлотта.

— Тримай його! — Проричав Хоуп, передаючи руку Нормана, яку тримав Реджинальд, і потягнувся до горла графа.

Донька трупи в сльозах. Їхній молодший і зовсім на межі смерті. Його лють тут же піднялася в грудях як величезний стовп повітря, що зносить усе на своєму шляху.

Хоупу не було страшно: великий перед ним чоловік чи ні. Він був готовий розірвати його горлянку. Але раптом натрапив на погляд крижаних чорних очей.

Норман повернувся до свого звичного вигляду і процідив:

— Убийте мене, і Джим помре. — Повільно моргнув своїми різними очима: одне зі звичайним, подвійним віком, а друге без. — Я тут єдиний лікар і єдиний, хто може його врятувати.

Хрипким голосом Хоуп проричав:

— Навіщо? Що він зробив?

— Нічого. Це була необачність. Моя дочка… жінка, яка була мені дочкою, мала померти.

— Батьку! — Схлипнула Шарлотта, але Норман навіть не вшанував її поглядом.

Алістер тремтячими руками торкнувся маківки Джима, розсунув волосся й оглянув рану. Вона не здавалася глибокою, але юнак не приходив до тями.

Марія, обійнявши його за грудну клітку, впала і, продовжуючи заливатися сльозами, слухала слабке серцебиття:

— Його ще можна врятувати… Не можна допустити зараження… — Бурмотів Алістер, пишним рукавом своєї білої сорочки торкаючись рани, намагаючись зупинити кров.

— Він ще живий… ще живий… — Знесилено говорила собі під ніс Марія, щоразу здригаючись, коли не могла почути ритм.

— Я можу його зцілити. — Сухо промовив Норман. — Відпустіть і побачите.

Реджинальд перевів погляд на Хоупа. Друг мовчав, він стиснув руки на тонкій шиї графа і дивився на нього червоними очима. Справжні почуття стали змішуватися з нерозумінням, роздратуванням, надією. Перш ніхто не міг упоратися з його гнівом, а цей чоловік дивився порожніми очима-крижинками, ніби сама смерть його не страшила.

— Виродок диявола! — Хоуп сильніше стиснув руки на горлі, відчуваючи під шкірою, як нервово смикається кадик чоловіка.

— Відпусти! — Крикнув Алістер, і чоловік обернувся.

— Відпусти… — Тихо повторив Реджинальд. Хоуп подивився і на нього. Директор Кім повільно хитав головою. — Відпусти. Дай йому врятувати Джима.

Хоуп здавив, і хребці в шиї містера ван дер Кіма чутно захрустіли.

— Відпусти! — Крикнули у два голоси старші з трупи.

— Та до чорта! — Рявкнув він і миттю прибрав руки. Норман схилився на бік і, несила утриматися, з гуркотом, як мішок зі старою картоплею, завалився на бік.

Від раптового падіння його тіла в повітря знявся пилюка і кілька окремих соломинок. Абияк вставши і спираючись на руки та здорове коліно, Норман підповз до своєї тростини. Навіть не встигши вирівнятися на весь зріст, наказав:

— Несіть його в дім. У його кімнату. З рештою розберуться мої, — задихаючись, йому довелося зупинитися і перевести дух, — слуги.