Розділ 151

— Ти моя рятівниця! — Залишившись удвох із Марією, Шарлотта знову дозволила собі схопити її за руку. Вона хотіла підійти, але наступивши на поділ своєї сукні — впала в копицю сіна, затягуючи за собою і Марію.

Вони знову розреготалися, відчуваючи, як хвилювання, страх, навіть жах перед зміями, яких тримали в руках, через які завмирало серце, повільно змінюється м'яким тягучим відчуттям у животі.

Воно було як маленьке сонце, що заповнює собою весь простір, манливе до стежки заспокоєння.

— Вони ж навіть не нападали… — Знову повторила Марія, простягаючи руку до розтріпаної зачіски Шарлотти та дістаючи звідти соломинку за соломинкою.

— Ні… — Протягнула леді, — я кажу не про це. Ця легка авантюра залишиться невеликим спогадом у серці батька, як про мою останню краплю відданості. — Вона замислено подивилася на Марію. — Я кажу про відхід.

— Ти могла б просто дочекатися заміжжя, — влаштовуючись зручніше і наближаючись носом до носа Шарлотти, промовила гостя.

Сіно було тепле, нагріте слабкими сонячними променями. Деякі з них навіть пробиралися через невелике вузьке вікно під стелею стайні.

Розсіяне жовтувате світло потрапляло на їхні обличчя, пом'якшуючи риси. І без того юні, зараз вони виглядали зовсім ніжними квітами, недоторканим життям.

— Не могла. Я поясню Хілю. — Зітхнула Шарлотта. — Мені все одно доведеться просити його відкрити нам шлях і затримати погоню батька. Це буде важко… Але він упорається, — без особливих надій, пролепетала дівчина.

— Чому? — Марія дістала останню соломинку з неслухняного волосся Шарлотти й вклала собі між губ, пожовуючи та посмоктуючи солодкувату суху травинку. — Тому що він граф і впливає на бургомістра? — Припустила.

— І це теж, — Шарлотта простягнула руку і боязким, майже невагомим дотиком поклала її на щоку Марії. А потім ковзнула вниз і погладила великим пальцем чужі губи. — Але куди більша біда в тому, що батько його не поважає. Він може виявляти повагу тільки до влади. Хіль, він не владний. — Пробурмотіла, відчуваючи, що її зір розмивається і перед собою вона бачить тільки соломинку, затиснуту між губ Марії.

Дівчина наблизила обличчя. І відчула на своїх губах дотик. Поцілунок затуманив голову і вибухнув сотнями метеликів унизу живота.

Соломинка випала з рота Марії. І вона обхопила руками голову Шарлотти, наближаючи її до себе, беручи контроль і наважуючись провести язиком по кутику губ міс Шарлотти. Чуттєвий момент був перерваний гуркотом різко відчинених дверей.

Норман ван дер Кім стояв на порозі стайні з сірим перекошеним обличчям.

— Батьку! — Шарлотта різко схопилася, забуваючи про Марію і поцілунок.

Норман безмовно йшов уперед, волочачи за собою хвору ногу.

— Батьку, це не те..! — вигукнула вона, але договорити не встигла. Навершником срібної тростини Норман ударив її по вилиці. Шкіра тріснула. З рани заструменіла кров. 

Заціпеніла Марія, вмить прийшла до тями й кинулася до графа:

— Зупиніться!

Але з рота господаря навіть пішла піна. Перед його очима була лише пелена гріха. І не відаючи, що творить, він ударив гостю тростиною по спині.

Більше не було ліку. Не було чіткості ударів. Не було контролю.

Він бив їх так люто, навіть не насолоджуючись криками болю, сльозами та благаннями.

Набравши в грудну клітку якомога більше повітря, Марія закричала на всю горлянку:

— Тату!

Але перш ніж хтось із трупи її почув — до стайні вдерся Джим. Він біг так швидко, що задихався. Обличчя стало червоним. Під ребром кололо. Серце вистрибувало з грудей.

Він накинувся на пана, намагаючись обійняти його за талію та відштовхнути від дівчат. Але Норман перехопив тростину. Навідліг ударив його по грудній клітці.

Джим зігнувся навпіл, підставляючи голову, і в ту ж мить отримав удар. Захитався. Перед очима з'явились білі плями, що миготіли наче іскри полум'я. Світ закружляв. Підняв руку і торкнувся маківки — кров залишилася на пальцях.

Джим усміхнувся. Бачачи перед собою тільки біле обличчя містера ван дер Кіма, закривавлений срібний навершник тростини й «посмішку» на всі зуби чорного коня Чарджера — а потім світ навколо нього остаточно згас, і він упав на бік.