Розділ 149

Шарлотта завмерла. Вона міцно стиснула руки на зап'ястях Марії, залишаючи неглибокі червонуваті сліди на її шкірі.

— Джим обіцявся мені бути другом. Хіба я можу його ненавидіти? — Тихо спитала молода леді.

Марія обернулася і глянула на неї через плече, м'яко усміхаючись:

— Але ж ненавидиш усе, що належить твоєму батькові.

— Джим вільна людина.

— А в домі твого названого нареченого ти сказала, що він належить родині ван дер Кімів. — Марія підморгнула.

Побачивши її подразнювання, Шарлотта закотила очі та тут же вказала їй на розтирання листя в ступці. Джима вона визначено не могла ненавидіти. Хай він і належав її батькові.

— Це не перший раз, коли тобі потрібно було наловити батькові гадів? — Здуваючи зі своєї щоки волосинку, спитала Марія, старанно стукаючи та шкрябаючись товкачиком об денце ступки, знову заговорила питаннями.

— Не перший. — Шарлотта скривилася, знаючи, що Марія не побачить негарного виразу її обличчя, але та відчула. Тіло графині ніби скам'яніло, скуте страхом, що пронизував її спогади. — Кілька я намагалася сама, а потім стала просити старого Томаса. Він куди краще з цим справляється.

— А я вмію ловити всяких тварин. І кроликів, і тарганів, — вона зупинилася, а потім раптом зітхнувши додала, — кішечок різних.

— А змій?

— Потрібно добути їх мертвими?

Шарлотта мовчала. Вже цього вона в батька не питала. Але навіщо йому були мертві — вона не могла припустити:

— Вже не знаю, але думаю, живими.

— Живими буде складніше… — Протягнула Марія, потрушуючи плечима, щоб Шарлотта пом'якшила хватку і вона могла вирватися з обіймів графині. — Але я можу спробувати. — Вона відставила ступку і товкачик. На дні місткості залишилася ідеально розтерта трухлявина з листя.

На вересове поле вони вийшли ніким не помічені, хоча не намагалися ховатися.

— І де тут водяться змії? — З інтересом дивилася Марія, оглядаючи чорну землю, на якій тільки-но проклюнулася перша світло-зелена трава.

— Не знаю, — Шарлотта знизала плечима. — Я була маленькою, коли мене тут уперше вкусила змія. А потім більше ніколи не зустрічалася з ними віч-на-віч. Навіть нещодавно, коли прогулювалася тут і навіть лежала на землі — жодної не зустріла.

Марія задоволено потерла руки:

— Отже, спробуємо розшукати.

Вони повільно рухалися до південного схилу пагорба. Там завжди було багато сонця, та й сам день видався, на подив, погожим.

Зупинившись біля куща улексу, Марія безжально обламала одну довгу гілку і, перетворивши її на палицю, з якої обсипалися рештки жовтих квітів, повернулася до Шарлотти й приклала палець до губ:

— Ш… Не будемо говорити голосно і тупати. Тут не можуть жити якісь особливі змії, а звичайні, бояться гучних звуків, — пояснила вона.

Вони блукали близько години, вивчаючи будь-які дивні рисунки на землі та каменях, задивляючись на рештки сухої трави, яка з'являлася в полі зору то там, то тут рідкими жовтими пучками.

Раптом Шарлотта міцно схопила Марію за руку, а іншою вказала на один із каменів. Спочатку дівчина нічого не розгледіла, а потім, перевівши погляд нижче, побачила парочку змій, що розвалилися на сонці.

Зробила різкий випад і притисла їх голови палицею до землі.

Шарлотта округлила очі й раптом випалила:

— Ти моя рятівниця!

— Вони ж не нападали… — Зашарівшись, пробубніла Марія. Але раптом відчула чужі губи на своїй гарячій щоці. Шарлотта на мить прилинула, залишаючи короткий поцілунок на чужій шкірі.