Розділ 146

Джим дивився на себе в дзеркало і був вкрай збентежений. Його щоки палали вогнем і виглядали надто запаленими.

Таке плаття він одягав уперше.

Воно було вузьким і досить маленьким. Щоб абияк вміститися в ньому, Джиму довелося опустити тканину з плечей. Тепер вона міцно прилягала до передпліч, впиваючись у них темно-червоним кантом. Саме плаття було з рожевого шовку, з безліччю дрібних переливчастих каменів, особливо густо нашитих біля подолу.

Плечі, ключиці та частина грудних м'язів були оголені, відкриваючи надто масивне, для такого вбрання, декольте.

Широкі рукави розходилися як пелюстки квітів кали, приховуючи зап'ястя і долоні — проглядали тільки кінчики пальців.

Замість звичних чобіт йому також довелося надіти грубі дерев'яні черевики, такі ж екзотичні, як і сам наряд.

А у волоссі була закріплена шпилька з рожевими квітами, що спадали наче водоспад, бо висіли окремо одна від одної на ледь помітних світло-зелених нитках.

Помадою лише кілька разів торкнувся губ і розмазав пальцем, залишаючи по собі лише рожевуватий слід.

Це було так бентежно.

Одна справа, грати на сцені зі своїми товаришами або показувати їм, як він може зіграти ту чи іншу сцену на репетиції. І зовсім інше — заявитися перед ними в такому вигляді й ролі одного актора.

Холодний вітер пробирався крізь щілини будинку, викликаючи зграю мурашок, які бродили по частинах його оголеної шкіри: починаючи від шиї й спускаючись кудись униз, до живота.

— Ти готовий? — Норман без стуку зайшов у свою кімнату.

Кілька годин тому звелів Томасові принести дзеркало з кімнати, де зберігалися старі невикористовувані речі. Там було багато картин і світлих штор, і завалялося велике срібне дзеркало — варто було махнути кілька разів ганчіркою, як воно виглядало як новеньке.
Джим опустив очі в підлогу і сховав руки за спиною. Але господар усе зрозумів:

— Помада?

Кутики губ юнака опустилися вниз.

— Покажи. — Вимагав він, стукнувши тростиною по кам'яній підлозі. Звук розійшовся плитами, і Джим відчув, що земля тремтить під його ногами. Підняв голову, але відвів очі. — Бракує тільки перуки. — Пробурмотів Норман. — Але він тобі й не потрібен. Ти й без того надто схожий на жінку.

— Костюм не робить мене жінкою… — Його голос тремтів, поки він намагався слабко виправдатися перед господарем. Але Норман лише підняв руку вгору, зупиняючи його мову.

— Ти ж і не граєш жінку. Тому перука не потрібна. — Говорив скоріше сам до себе, ніж до свого слуги. — Сьогодні буде достатньо зіграти тільки цю сцену. Дійдеш до другої частини та зупинишся. Зроби уклін, — несила відвести погляду, говорив сухо і давав вірні вказівки. Але сам, подумки, оцінював кожен видимий м'яз і кістку.

Плаття, хоч і сиділо низько на грудній клітці Джима, все ж прикривало місце укусу змією. Рана поступово затягувалася, тому там залишився тільки слід. Норман сподівався, що й це з часом зникне. Йому подобалось чисте полотно — на такому завжди рисунок здавався витонченішим.

— Тобі відомо, — промовив містер ван дер Кім, виставляючи тростину вперед і спираючись на срібний навершник обома руками, — про "пентименто"?

Почувши звук його голосу, Джим здригнувся й уважно подивився на пана:

— Ні… — Він похитав головою.

Усіма своїми думками він уже був у виставі, намагаючись не уявляти витягнуті, здивовані та розчаровані обличчя своєї бродячої акторської родини. Сцени в його уяві завдавали Джиму майже фізичного болю, і серце завмирало щоразу, коли перед внутрішнім зором з'являлися друзі, які б дивилися на нього з похмурим відчаєм.

— Це "каяття". Від італійського. Коли художник використовує старе полотно, щоб намалювати нову картину.

Джим ковтнув.

— Мені не подобається ця модна течія. Вона веде аристократію до бідності. — Норман перехопив тростину в одну руку і відвернувся від юнака. — Ти — моє полотно. Я вже тебе розписав. — Більше нічого не говорячи, він прочовгав до дверей і вийшов у коридор.

Розгублений Джим міг тільки мовчки дивитися йому в спину. Чи була це погроза, передбачення чи застереження — не зрозумів. Але міцно стиснув руки в кулаки й, як молитву, зашепотів собі під ніс:

— Я втечу. Я втечу. Я втечу. Мені допоможуть. Мені обов'язково… допоможуть.