Розділ 145

В особняку Норман віддав розпорядження приготувати кімнати для учасників трупи в напівпідвальних кімнатах. Ними давно ніхто не користувався. Там було сиро, навіть вогко. На стінах і стелі накопичувалася вода, яка струмочками скочувалася на підлогу і хлюпала під ногами.

Марія підхопила сукню і, рухаючись навшпиньках, намагалася обережно йти, скоріше пробиратися до ліжка з сіна, з матрацом, який пах застійною болотною водою.

Трохи постоявши біля нього, вона вирішила, що не повернеться сюди, навіть якщо містер ван дер Кім вдарить її тростиною.

У кімнатах чоловіків було не краще.

І всі разом вони вирішили, що їм краще не залишатися тут, щоб не захворіти, підхопивши якусь хворобу, надихавшись плісняви, яка рясно обплітала стіни в різноманітних рисунках. Тут були й червоні квіти, і зелене листя, і чорні смуги, що віддалено нагадували кований залізний паркан, за яким і ховався особняк на урвищі Кло Мор.

До того ж тут було до жаху холодно. Хоуп, найчутливіший до зміни температур, не міг угамувати дрож у щелепі, і його зуби чутно клацали одне об одного.

— Джим теж тут живе? — Невдоволено кривлячи губи, тихо спитав Алістер. Хай Реджинальд не міг надати йому краще житло, в кам'яний хлів ніколи не приводив.

— Ні. — Деклан похитав головою. — Я бачив, як він ішов за графом і просив нас поселити біля кухні, ближче до нього. Але старий хрич… невблаганний.

— Де ж, тоді, ми будемо жити? У возі? — Граючи жовнами та звівши брови до перенісся, спитав Єрмон.

— Ми не зможемо там усі лягти. — Відрізав Алістер і розвернувся на підборах. — Я піду допомагати Джиму…

— Ні! — Реджинальд схопив його за зап'ястя, не даючи ступити й кроку. — Ти йому не допоможеш. Тільки гірше зробиш. Бачиш же, що цей містер не сластолюбний, — процідив, підтискаючи губи.

— Тільки чоловік, який втратив власну силу, зможе мені відмовити. — Алістер гойднув рукою, намагаючись вирватися з хватки Реджинальда, але той сильніше стиснув його зап'ястя. Не боляче, але міцно тримав і хитав головою, всім своїм виглядом показуючи, що забороняє йому йти. — Тоді зроби щось. Ти ж не хочеш, щоб твоя дочка та інша родина підхопили кашель.

Усі разом вони рішуче покинули кімнати й, піднявшись нагору, раптом відчули, наскільки тепліше на першому поверсі. Хай вітер гуляв по щілинах між каменями, все ж, тут було куди приємніше, ніж там, де по стінах з тихим дзюрчанням струменіла холодна вода.

Але робити нічого не довелося. В глибині коридорів чувся тупіт. Джим біг до них назустріч з радісним, просвітленим обличчям.

— Господар дозволив вам оселитися на першому поверсі. — Він розмахував якимось папером. — Леді Шарлотта пообіцяла йому, що роздобуде на вересовому полі кілька змій, і це стало платою.

— Ми могли б заплатити грошима, — стиснув губи Деклан. — Не варто графині так принижуватися.

— Графу не потрібні гроші.

— Так, він живиться чужою гордістю, — фиркнула Марія і вихопила з рук Джима аркуш. Пробігшись по ньому очима, вона зашарілася і притиснула до себе. — Це моє.

Ніхто не став розпитувати.

Нові кімнати були куди кращі. Не мокрими й без плісняви. Це їх уже радувало.

— Сьогодні ввечері граф очікує нас усіх у бібліотеці. Там відбудеться вечеря і попередній виступ. — Дивлячись тільки на Реджинальда, тихо промовив Джим. — Влаштовуйтеся.

— Хто грає? — За плечем директора стояв Хоуп. Він і поставив запитання.

— Я.