Розділ 139

— Коли мені було п’ять років, — зітхнувши, промовив Хіль, його тут же, з насмішкою в голосі й усміхаючись, перебив Деклан.

— Збираєтеся розповісти нам всю свою історію з самого початку?

Хоуп підняв руку, і чоловік з невдоволеним обличчям замовк. Цей хлопець вважався веселуном — азартним блазнем, якому ніщо не було за ризик і прірва. Але варто було йому розлютитися, як Хоуп вміло показував зуби та в люті крушив усе навколо.

— Нехай говорить. — Вирішив він, і всім залишалося тільки погодитися.

Серце Джима важко ухало в грудній клітці. Кожен удар був немов важкий підйом по крутій горі й спуск різким, як падіння з вершини.

Якщо Хіль вирішив покаятися, то ймовірно, вони придбають хорошого соратника. Але якщо знову скаже незаперечну брехню, то йому доведеться продовжувати ділити ложе з господарем. Такі ночі завжди були неспокійними.

Хіль говорив про Шарлотту. Тільки про Шарлотту.

З кожним його новим словом обличчя Марії ставало чорнішим за хмару. Але вона відкинула власні почуття. Куди важливіше було зрозуміти, з ким вони збиралися мати справи.

Уілсон говорив про їхню першу зустріч у давно минулому дитинстві. Про свої мріяння і надії. Про її слабку вдячність: "Тому що її справжні почуття перебувають під гнітом страху. Її батько людина жорстока і безжальна… До того ж він приймає зміїну отруту…"

— Ні! — Вирвалося з рота Джима раніше, ніж він встиг усвідомити.

У кімнаті повисла тиша.

— Джиме? — Хоуп перевів погляд на нього. — Щось не вірно в розповіді містера Уілсона?

Хіль обмер і вкрився холодним потом. Він сам прийшов у лігво ворога. Прийшов, тому що слуги сказали про крики. І тому, що потребував допомоги: вирішив розкрити злодіяння графа публіці.

Тепер юнак добре бачив, що трупа один за одного горою, і його слова будуть не дорожчі за мідну монету з діркою посередині: впаде і покотиться бруківкою — ніхто і не помітить, якщо хтось із них вирішить оскаржити його слова.

— Містер Норман ван дер Кім робить ліки для своїх пацієнтів. Для деяких потрібна зміїна отрута.

— Але його рани!.. — Обурився Хіль.

— Я не бачив жодних ран. — З натиском, витріщившись прямо в його блакитні очі, відповів Джим.

— Я бачив! А ви, який проводите з ним дні й ночі безперервно… — Кожен член трупи повільно повернув голову і витріщився на блідого Джима. — Не бачили? Вже не стали ви його прихильником? Чи не помилився він, називаючи вас своїм "протеже"?

Слова прозвучали як грім серед ясного неба.

І комір темно-синьої сорочки, однієї з тих, що подарував Норман, раптом із силою вп’явся в шкіру, здавлюючи горло так, що повітря перестало вистачати.

Усі дивилися на нього, очікуючи правдивої відповіді.

— Я… — Джим пальцем відтягнув комір. — Я… — Тепер тягнув всіма пальцями, намагаючись звільнитися від задухи й набрати побільше повітря в легені. — Я просто виконую свою роботу. Іноді господар щось балакає, але ж хочу втекти — тому не прислухаюся.

Хоуп вслухався в обличчя юнака. За ним, його чіпким поглядом оцінили й Деклан, й Реджинальд, і Алістер, і Марія. Тільки Єрмон стиснув руку на його плечі, підбадьорюючи та заспокоюючи:

— Цей граф б'є Джима! Коли вже нашому братові розглядати чуже тіло і задумуватися про зайве? Щобільше, ви ж знаєте, що побиття викликає звичку?! Коли ми з вами зустрілися, я цілий рік бив себе пліттю, поки ви не допомогли з цим впоратися!

І всі раптом згідно закивали.

Хіль стиснув губи в тонку лінію:

— Я хочу, щоб ви допомогли мені отримати шлюб із леді Шарлоттою. Зруйнуєте ви репутацію графа чи просто викрадете її — неважливо. Я хочу врятувати мою кохану від нападок тирана. — Промовив і стиснув зуби так, що виступили жовна, а на лобі запульсувала венка.

— А леді Шарлотта дала на це згоду? Вона вас хоче? — Почулося позаду.

Усі як один чоловіки витріщилися на Марію.