Розділ 129

Графа та його родину привезли в кареті прямо до особняка Уілсонів. І там було як ніколи жваво.

На задньому подвір'ї, біля стайні, будували імпровізований дерев'яний поміст. Двері головного входу були привітно розчахнуті навстіж, як і багато вікон, з яких часто визирали молоденькі симпатичні личка дівчат зі світлим кучерявим і сплутаним волоссям — допитливі сестри Хіля.

Самого молодого бургомістра не було видно. Хоча за рогом майнув хвіст із білого волосся. Це нагадало Джиму про його найкращого друга Єрмона. І йому навіть стало сумно від того, що Хіль за місяць міг відростити волосся і почати збирати їх у схожу зачіску. Неприємне почуття кольнуло юнака зсередини — були речі, які належали його близьким, і нікому не було дозволено їх копіювати. Маленькі ревнощі, що закипали в серці.

Норман зійшов зі сходинки й обтрусив рукав свого пальта:

— Чому ж тут так людно? Це дім бургомістра чи прохідний двір? — Крізь зуби процідив він, хмурячи брови та невдоволено озираючись.

Джим вийшов слідом і подав руку Шарлотті, допомагаючи дівчині спуститися вниз.

— Імовірно, ми не єдині гості. — Голосно зареготав він, не дотримуючись звичних стриманих манер.

У Нормана смикнулося ліве око — це на нещастя.

У Шотландії давно повелася прикмета: праве здригається — до зустрічі з другом, а ліве — до неприємностей. Але містер ван дер Кім знав, що коли тремтять вії на лівому оці, варто очікувати біди, навіть катастрофи.

І не встигли вони зробити й кількох кроків, як чоловік з білим хвостиком виглянув з-за рогу і завмер, як очманілий.

— Єр… — У горлі Джима застрягло ім'я друга, а той, тут же прийшовши до тями, заволав на всю горлянку.

— Джиме! — Він кинувся, і з-під його чобіт летіли дрібні камінці, пилюка та уламки сухих гілочок.

Як вихор, Єрмон накинувся на Джима і, стиснувши його в обіймах, став стрибати. Джим, утративши рештки здорового глузду, якого так старанно його навчав містер ван дер Кім, обійнявся з Єрмоном і в такт його нерозбірливих криків також став стрибати та сміятися. Так тривало кілька хвилин, поки не втративши рівноваги, вони обоє не впали на землю і не покотилися як суцільний клубок грубих вовняних ниток — за що не чіпляй, не розмотаєш.

Норман досяг пікової точки кипіння і, глухо стукаючи тростиною по гравію, першим пішов у дім, лише кинувши Шарлотті сухе:

— Іди за мною.

Але дівчина, як заворожена, дивилася на радісних і опромінених Джима та Єрмона.

Усередині неї накопичувався чорний дим, який окутував серце. Холодне повітря здавлював легені. І сльози проступали на очах. У неї такого ніколи не було. Не було того, про що вона роками мріяла. І лють від власної безсилої заздрості не давала ступити й кроку — дивилася, караючи саму себе.

— Я сказав: "За мною!" — Стоячи біля порога вхідних дверей, уже подолавши сходи, підвищивши тон, знову сказав їй Норман. — Інакше і ти будеш покарана.

Шарлотта здригнулася й опустила очі. Пальцями підхопила поділ сукні та стрімко злетіла сходами на ґанок. Бачачи, що батько не рухається, пошепки спитала:

— Збираєшся його покарати?

— А хіба він не заслужив цього? — Стискаючи щелепи так, що виступили жовна, так само тихо відповів Норман, востаннє глянувши на свого слугу.

Той був брудний і закурений немов чорт, але замість того, щоб привести себе до ладу, навіщось обтрушував пальто незнайомця.

— Він заслужив болісне покарання. — Містер ван дер Кім відвернувся і закрокував коридором особняка: здорова нога, тростина, хвора.