Розділ 128

Дні до від'їзду так і тяглися. На вулиці дощило, тому ніхто з мешканців особняка не поспішав покидати його холодні стіни.

Норман був вельми задоволений роботою Джима. До обіду він перебирав листи, після — учив сценарій. І перед сном заходив до господаря зіграти пару рядків із п'єси. Містер ван дер Кім залишався в постелі та дивився на те, як юнак грає. Він часто зупиняв його: виправляв інтонацію, рухи, розставляв акценти.

— Голос має звучати вище і тонше. Тут жіноча роль. — Кілька разів вказував Норман. — А ось тут глибше, більш оксамитове. — Пояснював Джиму, вказуючи пальцем у текст.

Юнак зносив усі капризи господаря терпляче, смиренно. Він учився грати на вулицях Ірландії, коли був дитиною. Дивився за мандрівними виконавцями, повторював вдома і перед друзями.

Потім учився в трупі Реджинальда Мун Кіма. Йому подобалось, як його навчають більш досвідчені колеги. Особливо добрий був Єрмон. Він став його вчителем і другом у багатьох справах. Вони були майже ровесниками, той юнак лише на рік старший. Але його життя було сповнене негараздів.

Батьків він не знав. Виріс на вулицях, як справжній бродяга, вихоплюючи потроху знань то там, то тут. Часто терпів побої та переслідування — його не любили на ринках, адже він умів знизити ціну до непристойно маленької, і господарі прилавків навіть не помічали, як він, так вправно справлявся. А потім бігли навздогін, кидаючи то гнилі помідори, то тухлі яйця, які влучали в його витончену спину, залишаючи жахливі фіолетові синці.

Одного разу Єрмону пощастило, і його вміння припали до вподоби знатному пану. Він узяв хлопчика в слуги та навіть дозволив учитися з власним сином. А потім випинав ногами зі сходів, адже не може простий бродяга без роду й племені бути більш здатним, ніж власне поріддя.

Тоді Єрмон уперше зустрівся з Реджинальдом і приєднався до родини.

Джим дуже цінував дружбу з Єрмоном. І цю зустріч він очікував з особливим теплом і трепетом. Але страх прослизав у нього холодком під шкірою. Не знав він, як показатися другові на очі й зіграти ту роль, що приготував йому господар…

У кареті тряслися всі разом. Шарлотта обрала куди більш скромну сукню. Уся закуталася, ані клаптика шкіри не залишила помітним, навіть горло закрила, і колір обрала темно-синій: не бляклий, не траурний, але похмурий і хмурий. Такий же хмурий, як і її брови, що звела до перенісся. Навіть глибока зморшка залягла на шкірі.

Джим дивився у вікно, розглядаючи слабко квітучі дерева та перші паростки світло-зеленої трави.

Норман витріщився вперед і рукою потирав круглий навершник своєї тростини. У кожного на серці лежав свій важкий камінь, що навіть вдихи давалися з трудом, а розмова й зовсім не починалася.

— Цікаво, містер Уілсон замовив тобі каблучку в ювеліра чи спробує запропонувати щось, що залишилося від власної бабусі? — Раптом хмикнув Норман.

По обличчю Шарлотти пробігла болісна судома.

— Якщо старе — відмов. Його родина має добрий дохід, щоб не економити на одруженні.

— Ти ж ані фунта не даш, — у відповідь фиркнула дівчина, ловлячи на собі жалісний погляд Джима, який негативно хитав головою.