Розділ 125

Першим засміявся Деклан. Перед ними стояв молодий хлопець, до того ж неохайний. В одній простій сорочці, неправильно застебнувши ґудзики. Це було помітно по коміру: один бік задерся вгору, а інший помітно з'їхав униз, майже оголюючи ключицю. Під домашніми капцями не було шкарпеток. А штани були навіть без ременя.

Деклан не був із простої родини. Він точно знав, як мають виглядати люди вищого суспільства. І цей юнак виглядав не більше ніж студентом, який ще не пізнав тягарів життя.
Його грудний сміх підхопили й інші.

Розгублений Хіль поступово ставав червоним.

— Панове! І пані… Що ж вас так розсмішило в моїй посаді? — Вигукнув він, не стримуючи власних емоцій.

— Містере, ви не більше ніж син місцевого голови. — З насмішкою кривлячи губи, відповів йому Деклан. — А найімовірніше, і просто конюх.

Хіль стиснув губи в тонку лінію і схрестив руки на грудній клітці.

— Коль так, не дивуйтеся, якщо не отримаєте допуск на перебування в окрузі, потім штраф і навіть неприємну зустріч з офіцерами, які запропонують прогулятися до в'язниці! — Швидко і гаряче говорив він.

Трупа тут же затихла. А потім вибухнула сміхом. І реготали вони до сліз.

Цього разу Хіль нічого не говорив, просто чекав, поки ці безглузді бродяги заспокояться.
І ледь стихли їхні голоси, він коротко кинув їм:

— Усього найкращого. Повідомлю офіцерам, де вас шукати. — Сердито розвернувся на підборах і схопився за ручку дверей.

— Ви справді бургомістр?! — Пролунав перший юний і високий голос раціональності з натовпу.

Хіль обернувся через плече.

Юнак із довгим білим волоссям, зібраним у неохайний хвіст на потилиці, примружив очі, дивлячись на містера Уілсона.

— Ласкаво просимо до округи. — Він із силою розчахнув двері, дозволяючи акторам зайти до будинку.

Вони йшли, мовчазливо схиливши голови. Вуха у всіх, окрім Деклана, горіли від сорому. І тільки рудий чоловік ішов як ні в чому не бувало. Він уже бачив і розкішні червоні доріжки, і сотню разів перефарбовані меблі, які нове покоління намагалося видати за сучасні, а не залишені від діда третього коліна. Та й почуття провини за те, що звинуватив молодого бургомістра в брехні — не відчував. Помилки трапляються.

Ставлячись до життя і його ударів простіше, ніж багато хто, він лише одного не міг зробити — сказати Єрмону про те, що гнітило його зсередини. Ходив навколо та навколо. І млосно дивився. Це було єдине, що завдавало йому болю. Навіть про стару рану свого плеча забував у такі моменти.

— Я хочу запропонувати вам оселитися в цьому домі. Кімнат тут задосить. — Хіль зупинився і повернувся до них обличчям. — Звичайно, про оплату не прошу.

— Хто поверне нам гроші, які ми заплатили господареві вар'єте?

— Чому ж ви так милосердно надаєте хороші умови простим творцям?

Ці запитання вилетіли з уст Єрмона і Реджинальда одночасно. Інші мовчали, кожен був сам на думці.

Хіль перевів погляд зі світлого, хоч і зосередженого обличчя молодого юнака на чоловіка, який виглядав масивно і суворо — супив брови.

Але відповів у порядку, який почув:

— Оплату вам не повернуть. Але гадаю, що ви заробите набагато більше, ніж втратили. — А потім вдивився в обличчя Реджи й несвідомо стиснув руки в кулаки. — Є одна умова. Я хочу говорити тільки з головним. Ви — Реджинальд Мун Кім?

Реджи мигцем глянув на Хоупа.

Трупа стільки років була разом, що вони розуміли одне одного без поглядів. Тут уже й Алістер, і Деклан відступили. Вони знали, що наступний директор трупи — Хоуп.

— Я. Але ми підемо удвох. — Він кивнув у бік друга.

Хіль подивився на чоловіка, який був химерно одягнений — за найостаннішою модою. Хоча на обличчі його блукала легка усмішка — очі залишалися холодні.

— Пройдемо, — похмуро сказав Хіль, рукою вказуючи напрямок і в серці розуміючи, що прибрехати, як спочатку збирався — не вийде. — Слуги допоможуть іншим зайняти кімнати.