Розділ 124

Колеса великого воза котилися вуличками, брукованими нерівними каменями, година від години застрягаючи в широких розщілинах між ними й здіймаючи в повітря краплі води з брудних застійних калюж.

Марія сиділа поруч із батьком, міцно вчепившись йому в руку. Вона тримала спину прямою і неспокійно озиралася на всі боки.

Єрмон сидів по центру між Хоупом і Декланом, які тримали за тремтячі пальці кожної руки. І тільки Алістер, всівшись поруч з офіцерами, виглядав блаженно, пропонуючи то одному, то іншому сухі фрукти.

— А ви знали, що в Індії люди їдять рис із гострим перцем? — Він засипав їх запитаннями, базікаючи то про те, то про се і розповідаючи про закордонні пригоди групи.

— Тату, а що робить дядько Алістер? — Наблизившись до вуха Реджи, прошепотіла Марія, майже торкаючись його шкіри губами.

— Привертає надто багато уваги. — Похмурий, він звів брови до перенісся і став свердлити його спину поглядом.

Відчувши цей гніт потилицею, Алістер обернувся й обдарував його миттєвим задерикуватим підморгуванням.

Дім бургомістра поступово виростав перед їхніми поглядами у всій красі: білі високі стіни, прості вікна, але в такій кількості — ніби особняк будували для королеви. Доглянутий і подекуди вже квітучий сад.

Березень добігав кінця, і в долині зменшилися крижані вітри. Тендітна яблуня розпустила кілька крихітних квіток, які, на подив, все ще трималися на гілках і були цілісними. Ворота відчинилися перед возом, і візник підстьобнув коней.

Усередині доріжки були засипані дрібним каменем, який, приємно вуху, шурхотів під дерев'яними колесами.

Перед входом зупинилися.

— Просимо. — Один з офіцерів зіскочив з повозки та подав руку Алістеру. Той мило усміхнувся і безсоромно вклав свої тонкі пальці, прикрашені десятком срібних каблучок різної форми, довжини й ширини, в його. Кілька ланцюжків на каблучках мелодійно брязнули, вдарившись одне об одне.

Офіцер як зачарований дивився на світлу кисть з помітними синявими венами, довгі пальці та акуратно підстрижені нігті.

Він ковтнув слину і, піднявши очі, зустрівся поглядом з мигдалевими карими райдужками Алістера, в яких була помітна насмішка. Але не зла — грайлива, манлива.

— Вам дуже личить ця сорочка… — Язиком, що заплітався, промовив молодий офіцер у високому капелюсі, що хитався на його маківці.

Алістер забрав руку з його хватки та поправив великий фактурний бант на шиї:

— Дякую. — Мило усміхнувся він, розтягуючи свої пухкі губи в чарівній усмішці.

— Що ти там копирсаєшся?! — Крикнув з воза старий вусатий офіцер.

— Я знайду вас… обов'язково колись знайду, — дивлячись затуманеним поглядом, промовив молодий офіцер і видерся назад на воза.

Щойно візник від'їхав: видно було тільки задню частину дерев'яної повозки й кроки кінських копит, що затихали, як Марія притиснула кулак до рота і фиркнула:

— Тату, ти продовжуєш тренуватися?

— Не можна втрачати хватку. — Весело відповів їй Алістер і, обхопивши за плечі, повів до ґанку білого будинку, залишаючи за спиною червоного й киплячого від гніву Реджи. Не встигли всі шестеро піднятися сходами, як двері відчинилися. Звідти вискочив молодий хлопець зі світлим кучерявим і сплутаним волоссям.

— Мандрівні актори Реджинальда Мун Кіма? — Швидко спитав він.

— З ким ми маємо честь говорити?! — З натовпу почувся гучний вигук глибоким оксамитовим голосом.

— Прошу вибачення за мою неввічливість! — Юнак зробив невеликий церемонний уклін. — Бургомістр Хіль Уілсон.