Розділ 123

Головне місто округи Хайленд. Теперішній момент часу.

Дорога була довгою і виснажливою. Трупі Реджинальда Кіма ще належало знайти собі нічліг у якомусь вар'єте, щоб виступити не тільки один раз, на площі, у визначений день і час. А також, заробляти протягом інших днів у цьому холодному і гористому регіоні.

Тут люди не усміхалися. Не сміялися. Усі ходили похмурі та закутавшись у щільні сірі одежі. Небо тут було несподівано низьким і темним. Накрапав дощ.

Марія здригнулася і притулилася до Алістера:

— Тату, а ви тут колись були?

— Вперше. — Він витягнув з кишені шматочок сушеної хурми круглої форми й підняв угору на витягнутій руці. — Будемо уявляти, що тут є сонце.

Марія долонею прикрила власні очі й примружилася, ніби справді дивилася на сліпучі промені, і розреготалася.

— Тату, ваші ігри все такі ж, як у моєму дитинстві.

— Тримай, — Алістер перестав зображати сонце і простягнув частування дівчині. — Без уяви життя набагато сіріше, ніж небо в негожий день.

Реджі сидів на возі позаду них. Ліктями він впирався в коліна широко розведених ніг, а пальці рук переплів між собою. Переводив погляд між дочкою і своїм найближчим другом. Коли Марії було три — її мати померла від хвороби. Реджі втратив увесь свій світ, своє серце і голову. Він став блідою тінню себе і блукав як неприкаяна душа, забувши, що має дочку.

Тоді Алістер прийшов у його дім і став господарювати. Зваливши на себе всі турботи, старий друг став новим головою їхньої родини. І лише коли Реджинальд впорався з ударом — знову все перевернув, але Алістера ніколи не просив піти. Звик. І потребував. Та й дочка їх обох стала папами називати.

І здавалося, що всі біди відступили на довгі роки.

На людях забороняли їй казати, що двох батьків має, але вдома балували так сильно, що дочка виросла справжньою дикункою. Втім, Реджи й не хотів, щоб вона ставала чиєюсь дружиною. Бачити Марію квітучою, радісною і вдома — йому було куди спокійніше.

Візник на возі зупинився у вузькому бруднуватому провулку. Зазначив, що тут є одне з вар'єте міста. А якщо шукають інше, то нову оплату доведеться зробити.

Гуртом вони зійшли вниз і, відпустивши візника, на подив швидко узгодили ціну з власником вар'єте. Тільки зайшли, розклали речі, як у двері з вулиці постукали.

— Офіцер шукає Реджинальда Мун Кіма.

— Тату..? — Марія підійшла до батька і схопила його за руку. — Що таке, тату?

Реджи знизав плечима.

Він тільки скинув дорожній одяг і надів сорочку. Закотив рукави, готуючись до обіду, як хтось із влади звелів знайти його.

Вийшли всі разом. Стали пліч-о-пліч наче справжня родина.

Офіцерів було двоє. Вони стояли рівно. Справжня армійська виправка.

— Ви — трупа Реджи Кіма? — Грубим голосом спитав один з них.

— Ми. — Ліниво протягнув Деклан. — Мито за в'їзд ми оплатили, за візника теж. І навіть пану-власнику гроші офіційно віддали. Чому ж офіцерам полювати на нас? — Він говорив ввічливо, але з відчутною насмішкою.

Вуса одного з офіцерів піднялися — кривив губи.

— Зараз усіх приїжджих осіб реєструють у домі пана бургомістра. Особливо мандрівних акторів. Тож пан Уілсон з нетерпінням чекає вас на аудієнцію.

— Тільки мене? — Сухо спитав Реджи.

Другий офіцер усміхнувся й відмовно похитав головою. Високий капелюх захитався на його маківці:

— Вас усіх.