Розділ 122

Джим глибоко заснув.

Переляк і рана виснажили його сили. Заснув майже одразу після того, як господар покинув кімнату, він розплющив очі глибокої ночі.

У кімнаті тхнуло паленим сіном.

Джим різко сів.

Тонкі штори були розсунуті, але за вікном панувала цілковита темрява, тому вдавалося розібрати тільки силует людини, яка стояла біля дверей з пучком палаючої трави. Крик юнака оглушив Нормана.

Припадаючи на тростину, містер ван дер Кім рвонув до нього і вдарив по плечу круглим навершником.

— Це я! Схаменися!

Джим придушив власний крик і затих.

— На цьому поверсі кімната Шарлотти! Ти збирався розбудити її?! — Шипів Норман, струшуючи палаючим сіном прямо над головою слуги, і ще не встиглі погаснути іскри сипалися на підлогу, небезпечно пролітаючи поблизу волосся юнака.

— Пане… — Застогнав Джим, намагаючися відсунутися від нього куди подалі. — Пане! — Розлютився він. — Ви збиралися спалити мене разом з цією кімнатою?! — Обурено промовив юнак.

— Багато тобі честі. — Крізь зуби відповів йому Норман.

— Тоді навіщо принесли це сіно? — Знову застогнав Джим, краєм ока спостерігаючи за тим, як трава перестала палати відкритим вогнем і від неї стала йти цівка диму з гірким ароматом, який осідав десь на корені язика.

— Це полин. Обкурюю твою рану. — Норман проводив над ганчірками на грудях юнака димним пучком полину. — Але це не допоможе, якщо будеш на все горло кричати як божевільний. — Ображено кривлячи губи, повідомив йому господар. — Краї розійдуться, і знову піде кров! — Невдоволено цідив він.

— На-навіщо… — натягаючи власну сорочку, якою вкривався замість пледа, тихо спитав юнак, сором'язливо закриваючи грудну клітку і вкриваючися рум'янцем, зовсім непомітним у темряві. Джим лише відчував жар, який прилив до його щік. — Навіщо ви прийшли вночі? — Тихо спитав тремтячими губами.

— Я не дочекався, поки прокинешся в обід і ввечері. Це слід було вже зробити.

— Не про себе питаю, — ще тихішим тоном промовив Джим. — Про вас… Чому ж вам не спиться?

— Від неспокою. — Грубо відгукнувся Норман.

Під його вагою прогнулося сидіння софи. Джим чув, як жалібно хруснуло коліно господаря. А потім стукіт тростини. Вони знову торкалися стегнами, і між ними була лише тканина штанів.

Джим не бачив обличчя Нормана, тільки чув його важкі зітхання. Зітхання людини, яка лежала під купою каміння, несила вибратися самому або просити про допомогу. Але юнак відвернув голову. Не міг дивитися на того, хто змусив його зустрітися з власним страхом. Не міг його пожаліти.

Коли поли́н у руці Нормана остаточно зотлів, він обтрусив руки, і рештки посипалися на низький столик перед софою.

Господар продовжував сидіти й нікуди не йшов. Джим вслухався в його дихання, яке зовсім скоро стало рівномірним і спокійним.

Норман опустив голову на груди та заснув, більше не рухаючись, не говорячи й навіть не колисаючись. З рівною спиною. Як личило джентльменові.

Але вже цього Джим не міг витримати. Підвівся, долаючи тягучий біль за грудиною.

Простягнув руки до Нормана. Вагався — думав, що розбудить. Але містер ван дер Кім спав як мертвець. І тоді Джим, із серцем, що завмерло, обхопив його голову руками та потягнув на себе. І сам ліг.

Так і залишилися до ранку. Тільки юнак і очей стулити не зміг.