Розділ 119

Шарлотта не бачила Джима цілий день, вечір і ніч.

В їдальні батько поводився як ні в чому не бувало, а вона то й діло що покусувала шкірку на нижній губі, не наважуючись поставити запитання.

Тільки наступного ранку вона зустрілася зі слугою в коридорі. Той поспішав на сніданок. Він виглядав блідим, але зібраним. І приодягнувся, і волосся зачесав, і обличчя вмив. Не як завжди.

Шарлотта схопила його за руку. Джим здригнувся і нарешті помітив її. До цього йшов з порожнім поглядом, хмурячись і дивлячись у порожнечу, ніби бачив там більше, ніж інші. — Джиме. — Вона покликала його, міцно тримаючи за зап'ястя.

— Доброго ранку, панночко. — Ввічливо привітався він, забираючи свою руку з її хватки. Але леді знову простягнула руку, намагаючись утримати його. — Що ти дізнався? Дізнався щось? Мій батько… справді…?

— Ні! — Занадто швидко промовив Джим. — Містер Уілсон багато чого домислює. Ваш батько благочестива людина і жодною отрутою себе не труїть.

— Але…

— Ні! І ви не домислюйте. Я був… — він знизив голос. — Там. — Нахилився до вуха Шарлотти. Від його шкіри віяло дивним ароматом. Пахло сухою травою, ніби юнак усю ніч жував сіно, замість того, щоб спати. — Просто лікувальний кабінет. Виконує свій обов'язок перед суспільством. Більше нічого.

— Але Хіль…

— І ви, — Джим раптом простягнув руку і міцно стиснув її плече, залишаючи під тканиною на тонкій шкірі червоні сліди від своїх пальців. — Не домислюйте. — Слуга здійняв брови й вказав у бік коридору. — Ідіть першою. Буде дивно, якщо ми прибудемо разом.

З упертою недовірою вона витріщилася в очі слуги. Щось у ньому раптово змінилося. Вимкнулося. Ніби духи за ніч вкрали вогонь з його душі. Блиск в очах пропав. І залишилася тільки глибока нестерпна туга.

Темні тіні залягли під очима. Риси загострилися.

Брехав він чи говорив правду — Шарлотта не розуміла. Ніби хтось стер емоції з його обличчя, і тепер не можна було розібрати.

Вона повільно опустила очі й раптом навіщось присіла в невеликому реверансі перед ним:

— Дякую, — смиренно схиляючи голову, тихо промовила вона. — Що ризикував заради мене.

Не чекаючи його відповіді, вона вирівнялася і тихо пішла в бік їдальні. Коли її постать зникла з виду, Джим привалився до стіни й притиснув руку до грудної клітки.

Містер ван дер Кім так туго замотав його рану по колу, позаду та спереду, що юнакові було важко дихати. Але це допомагало. До ранку — місця укусу вже не кровоточили.

Джима врятував сам Бог, руками пана Нормана.

Він був ображений на господаря та злився. Але не міг не відчувати вдячності за порятунок. Зрештою, його навіть не покарали за порушення чергової заборони маєтку.