Розділ 118

Норман упав на коліна. Його хвора нога відгукнулася гострим болем, і непрохані сльози полилися по щоках.

Він не міг втриматися на місці, його хитало і похитувало. Тому залишалося витягнути ту покалічену ногу і повзти до тіла Джима.

Юнак закотив очі, видно були тільки білки. Піт заливав його обличчя. А руки й ноги тремтіли. Він щось бурмотів.

— Марення… Вже почалось марення… — Важко втягуючи носом холодне повітря, що обпікало легені, з жахом промовив містер ван дер Кім і, схопивши свою білу змію за довгий хвіст, приклавши останні сили, відірвав від Джима і жбурнув до дальньої стіни. Вона зі свистом пролетіла по повітрю. З розкритої пащі розліталися краплі крові, які падали на білу підлогу яскраво-червоними плямами.

Змія з плюскотом упала на підлогу і вдарилася головою. Шипіла, згортаючись вузликом, шукаючи темне місце.

Але Норману було не до неї.

Тремтячими руками він розірвав сорочку на грудях свого слуги.

Востаннє містер ван дер Кім був так наляканий, коли йому довелося зробити операцію сестрі.

Як і тоді, в його руках було зосереджене життя того, ким він справді дорожив. Темно-сині плями були надто помітні на зблідлій шкірі Джима. Він на очах перетворювався на прекрасну давньоримську статую — цінну, але мертву.

Джим хрипів. Норман притулився до його грудей вухом і почув нерівномірний ритм серця. Нескінченний тон: тук-тук-тук-тук… Він був то швидким, то повільним. Організм боровся з отрутою. І тільки лікар міг врятувати юнака від вірної загибелі.

Норман торкнувся тремтячою рукою його обличчя. Бліде, холодне. Не так собі господар уявляв кінець особистості свого слуги. Він не мав збігтися з кінцем життя.

— Я не буду… перепрошувати, — сам червоний від сліз, містер ван дер Кім все ще знаходив у собі сили цідити злі слова. Вони були шипами, які зрослися з ним. — Ти мав погладити, тоді б вона не вкусила…

Він схилявся все нижче і нижче над юнаком, поки губами не торкнувся шкіри в місці, де нещодавно до нього прикладалася змія.

— Джиме, ти ж сам, — обпікаючи шкіру біля соска юнака своїм диханням, повільно промовив Норман.

Його гарячі сльози падали-падали на груди юнака, але той не приходив до тями. Він не був казковим героєм, якого можна було зцілити випадковими сльозами. Джиму потрібне було лікування. І Норман був єдиний, хто міг його надати.

З напіввідкритим ротом господар торкнувся губами укусу. Він висунув язика і провів по двох, ледь відчутних отворах. А потім із силою захопив частину ураженої шкіри губами та став висмоктувати у своє тіло.

Гаряча кров, змішана з отрутою, текла просто в горло Норману. Нудота пригнічувалася тільки бажанням врятувати його. За себе містер ван дер Кім не боявся. Могильні дзвони давно висіли невидимим німбом над його головою.

Коли тіло юнака очистилося від отрути — він відчув це на смак. Тут же підняв голову і втер рукавом чорної сорочки куточки губ. Частина крові потрапила на тильний бік долоні Нормана. Несила ані вдихнути, ані видихнути, він дивився на свою руку так, ніби бачив її вперше. Бліда, пофарбована червоним чужої крові... Потягнувся носом, понюхав. І висунув язика.

Джима перестало трясти.

Норман відсахнуся. Сів на стегна і, спираючись на здорову ногу, відповз трохи далі.

Тростина залишилася на підлозі. Він навіть не чув, як вона падала, коли поспішав до юнака. Тільки чуже серцебиття.

— Господь благословенний, — Норман підняв очі до стелі, мощеної рівним білим каменем. Серцебиття Джима ставало рівнішим: тук… тук… тук… Ритм не надто слабкий, і не надто повільний. Молодий і міцний чоловік має прийти до тями та продовжити жити як ні в чому не бувало.

Розмазуючи по своїх щоках залишки сліз і крові, Норман потягнувся до своєї тростини. Йому належало ще багато роботи, і все це потрібно було встигнути до пробудження юнака. Поглядаючи на нього з-під нахмурених брів, він пробурмотів:

— Ти ніколи не повинен дізнатися, що я тримаю їх не тільки для лікування пацієнтів. Інакше не пробачиш і втечеш. Хіба я зможу це пережити?..