Розділ 116

Це тривало деякий час. Норман сидів поруч і дивився на те, як змінюється стан старого, який корчився на металевому столі.

Спочатку він звивався від болю, катався і вив, ніби намагаючись погасити внутрішній вогонь у тілі. Потім лежав як скам'янілий. А в кінці його стало трясти від холоду, і Джим навіть чув стукіт його зубів. Звук був таким гучним, що в невеликому кабінеті з високими стелями був надто помітним.

— Т-тільки ви… наважуєтеся т-так… л-лікувати, — бурмотів пацієнт Норману.

Пан сидів тихо. Його спина була гордовито прямою, і жодна волосинка на його потилиці не ворушилася.

— От-отрута… так хо-роша… Після лі-лікування можу ж-жити ще-е… ти-иждень. — Він усміхнувся половиною обличчя. Друга була тимчасово паралізована, і з ока, яке він не міг заплющити, сочилася волога. — Мабуть… тому, щ-що… й самі зна-знаєте… що т-таке б-біль…

— Нікому ніколи не кажіть. Це лікування не схвалюють мої вчителі та їхні вірні послідовники. — Сухо промовив містер ван дер Кім.

— П..пам'ятаю…

Коли старому стало краще, Норман допоміг йому пересісти в крісло і дістав з-під низького столу банку з п'явками:

— І це. Наостанок.

Пацієнт підставив свою шию: його м'язи ослабли, шкіра обвисла і вкрилася зморшками. Він виглядав гірше за жовтий сухий виноград, до якого причепилися мухи.

П'явки стали лазити по його горлу, шукаючи найтонші місця і присмоктуючись своїми тілами.

Джим похитнувся.

Халат у шафі захитався, і дерев'яна вішалка разок ударила об стінку з глухим, але гучним стуком. Наляканий блідий юнак вкрився плівкою холодного поту і схопив злощасну вішалку руками. Його пальці тремтіли, коліна стали м'якими. Але тепер він просто не міг відпустити вішалку і тримався за неї так міцно, як тільки міг.

— Що це? — З млявим інтересом запитав старик, нахиляючи голову і намагаючись розгледіти шафу за спиною схиленого над ним Нормана.

— Миші. Не крутіть головою, інакше свідомість втратите. — Жорстко промовив, розставляючи ноги ширше — закриваючи вид за своєю спиною, щоб допитливий пацієнт більше не оглядав кабінет.

Містер ван дер Кім проворно закінчив з усіма обов'язковими процедурами, подзвонив у дзвіночок, викликаючи до себе Томаса.
Старий слуга змушений був весь час вештатися біля дверей, щоб почути хоча б найменший шум.

Джиму навіть, на мить, його стало шкода. Але серце юнака обернулося в камінчик. Переживав про старого і про себе.

— Томас проведе. Йому ж гроші й віддасте. — Норман повернувся на своєму стільці та злегка стукнув тростиною по підлозі.

— Дякую вам, — старик простягнув руки до містера ван дер Кіма, намагаючись ухопитися за його зап'ястя, але той проворно підняв їх вгору. — Моє жалюгідне існування, хоча б позбавлене болю завдяки вам.

— Я призначу вам зустріч через тиждень. Поїду в місто на кілька днів, і знову пропустите лікування. — Він простягнув старому невеликий рівний клаптик паперу. — Нагадування.

Коли за Томасом і стариком зачинилися двері, а шум від коліс і кроків остаточно затих, Норман раптом голосно промовив, звертаючись до порожнього простору:

— Виходь.

Серце Джима так сильно і шумно закалатало, що він вирішив — розкритий. Але не вийшов із шафи.

— Виходь! — Голосніше і зліше промовив господар. — Вийди з шафи зараз же! — Проричав він, встаючи та спираючись на свою тростину.

Джим бачив крізь щілину, як повільно Норман наближався до шафи. Сам притиснувся спиною до дальньої стінки, обличчя закривав висячий халат. Але три кроки невблаганно наближалися.
Здорова нога, тростина, хвора.

Юнак обливався потом. Часто кліпав, намагаючись повернути розмитий зір. І міцно стиснув руки в кулаки.

Цього разу тікати було нікуди.