Розділ 115

Джим прийшов без ідеї, без задуму. Він просто прийшов у заборонене крило, навіть не знаючи, де саме зараз перебуває містер ван дер Кім і як із ним пояснюватися, якщо вони "ненавмисно" зустрінуться.

Він обернувся через плече та оглянув коридор за своєю спиною. Не побачивши та не почувши чужої присутності, знову витріщився на двері та потягнув за ковану ручку.
Гігантські двері відчинилися тихо, без скрипу.

Джим не намагався їх розчахнути, йому вистачило невеликої щілини, щоб прослизнути всередину.

Тут був світлий коридор. Штори, які за звичаєм були закриті по всьому особняку — тут же взагалі були відсутні. І звідси відкривався чудовий краєвид на сад за заднім подвір'ям.
Туман стелився між старими слабкими грушами, які все ще не зацвіли. Гола чорна земля була вологою, наскрізь промоченою водою до самого серця, і виглядала дуже слизькою.
Джим ішов тихо. Він розглядав види за вікном, удаючи, що потрапив сюди випадково, але його серце зрадницьки шумно і швидко билося. Щоки порожевіли, але не від збентеження — страху.

Коридор виявився маленький: кілька вікон і одні двері праворуч. Ці двері були найзвичайнісінькими, такими як і будь-які інші в особняку. Єдине, що їх відрізняло — це кількість залізних елементів, які між собою утворювали решітку: горизонтальні перетиналися з вертикальними та виходили ідеальні рівні квадрати.

На дверях висів важкий замок, але він був відчинений.

Джим притиснувся до дерев'яної основи вухом і став прислухатися. Було тихо. Тільки його власне важке і хрипке дихання чулося у власних вухах.

Юнак відсахнувся і простягнув руку. Він кілька разів стискав і розтискав пальці, дивився на дверну ручку як на найлютішого ворога і знову тягнувся, але так і не наважився торкнутися перш ніж почув три знайомі кроки.

А потім і гуркіт коліс.

Серце Джима обірвалося.

Тут було нікуди тікати. Попереду — глухий кут. Позаду — вихід, на якому він би віч-на-віч зіткнувся з господарем. Юнакові нічого не залишалося, як схопитися за ручку, потягнути дуже важкі двері на себе зі стогоном крізь щільно стиснуті зуби та вдертися всередину.
Тут панувало освітлення тільки газових ламп. Не було вікон. І кімната виглядала надто інакше, ніж усі інші в особняку.

На підлозі, стінах і навіть стелі були білі кам'яні плити, викладені в ідеальному гармонійному порядку: стик у стик, без жодної щілини, помітної неозброєним оком. По центру кімнати стояв низький залізний стіл, застелений простим білим простирадлом. Поруч із ним — скриня з розставленими медичними інструментами та стілець. Позаду цієї конструкції стояв залізний стіл звичайної висоти й залізний стілець, приставлений до нього. Унизу стояв чорний дерев'яний саквояж. По правій стіні було щось жахливе: подобіє шафи, але теж залізної, і кожна полиця була заґратована.

Джим з жахом зрозумів, що сховатися тут теж ніде!

Але на щастя, виявив з лівого боку невелику вузьку платтяну шафу — дуже сучасну для епохи.

Юнак рвонув до неї з місця і розчахнув дверцята. Усередині висів самотній білий халат і більше нічого. Тут можна було сховатися, сподіваючись лише на те, що Норману не спаде на думку взяти одежу.

Втім, Джим уже подумки приготувався зносити удари. Це було куди краще, ніж те, що його просто могли закрити в медичному кабінеті на ніч.

Тут було холодно і жахливо.

Перед внутрішнім зором Джима все ще стояли клітки, розташовані на правій стіні кімнати і які забирали більшість вільного простору.

— Проходьте. — Норман пропустив першим до кабінету Томаса, який віз на кріслі з колесами старого пацієнта, а потім, роблячи три ритмічних кроки, увійшов сам. — Залиш нас. — Звелів старому слузі й заговорив з клієнтом лише після того, як почув легкий дерев'яний стук — зачинилися двері. — Більше за тиждень минуло з вашого попереднього візиту.

— А погода на вулиці лише зіпсувалася. Мої коліна болять лише сильніше на грозу.

— Змініть обставини на південь Італії. — Беземоційно порадив Норман.

— Там не буде такого хорошого лікаря, як ви.

— Я все одно не можу вас повністю зцілити.

— Я вже старий. Старим не потрібне повне зцілення. Тільки прощення. — Він вп'явся своїми сухими, гачкуватими пальцями в ручки свого крісла.

— Бог простить. — Стискаючи зуби так, що виступили жовна, процідив господар.

— З Богом я… — Він закашлявся і відірвав одну руку, переставши триматися за стілець, вказуючи пальцем вгору. — Там буду говорити. А з тими, перед ким винуватий — тут. Усі мої хвороби від гріхів перед смертними.

— Не смертним вирішувати, — Норман став набирати у великий багаторазовий шприц якісь ліки з щільної чорної баночки, — кому видавати індульгенцію.

— Ви так кажете, тому що молоді… — Пацієнт став погойдуватися у своєму кріслі. — І достатньо здорові, щоби робити багато нових помилок. Але зачекайте, станете старим і побачите, як може боліти душа. Куди сильніше за тіло.

Норман ковтнув і відклав шприц на тумбочку з тихим глухим стуком.

— Допоможу вам.

Абияк вони перемістили старого на залізний стіл. Той задрижав від зіткнення з холодним металом навіть крізь кілька шарів тканини.

— Моя душа, — містер ван дер Кім знову сів і, засукавши рукав сорочки пацієнта, зміг розглянути тендітну, сполотнілу вену. — Так болить, — він узяв шприц і притулив його до шкіри, ставши повільно занурювати всередину. — Що я не збираюся дочекатися суду смертних. Скоро і сам постану перед Богом. Тільки йому дозволено, — він із силою натиснув на поршень, і отрута стала розтікатися по тілу старого так стрімко, що той вигнувся, витріщив очі, застогнав від болю, і піна пішла з рота, — мене судити.

Джим усе бачив крізь щілину. І не міг зробити навіть найменшого вдиху.