Розділ 113

Кілька днів тому. В особняку Уілсонів.

Норман ван дер Кім на мить підняв руку, щоб поплескати Хіля по щоці. Цього вистачило, щоб новоспечений бургомістр опустив погляд і глянув на шкіру.

Граф майже завжди ховав руки: сорочки, піджаки, пальта, рукавички.

У цьому була необхідність: північна частина гірської Шотландії — холодний регіон, де лютують вітри, що пронизують до кісток.
Але дві темні плями на зап'ясті…

Хіль би не звернув на це уваги, якби граф не поправив рукав. Занадто швидко. Занадто помітно.

— І не смійте покидати межі вашого дому, поки я не повернувся в особняк. — Попередив Норман.

І хоча всередині Хіля сидів грудка, вкрита голками, яка тиснула на його серце — бажання супроводити Шарлотту, вберегти її. Все ж… з'явився новий свербіж. Ці темні плями. Такі крихітні, наче від голки.
Містер Уілсон давно помітив незвичайну блідість містера ван дер Кіма. Ще з тих часів, як він вів справи з його батьком.

Усі люди, які оточували юнака, були схожі на молоко з топленим маслом, але не граф. Той був чисте молоко. Але це було за кілька років, до від'їзду Хіля на навчання до армії.

Тепер же Норман набув сірого відтінку обличчя і поруч зі своїм протеже, який був рум'яний як свіжоспечений хліб, ще не пізнавши принад і туги життя в окрузі Хайленд — виглядав зовсім тендітно.
Щойно карета графа виїхала за межі саду — Хіль кинувся до бібліотеки особняка Уілсонів.

Під час свого навчання, юнак, як і будь-який інший майбутній гвардієць, кілька разів виїжджав у віддалені екзотичні країни, де набирався практичного бойового досвіду. Хоча частіше, це була паперова робота біля ніг п'яного від грошей і надмірного життя офіцера.

Хіль був допитливий. Любив читати та вивчати. Спритності йому виразно бракувало, на відміну від таланту заводити правильних друзів.

— Ходімо. — Кілька його армійських друзів були авантюрні та допитливі. Їм завжди було потрібно побачити те, що не належить: "Інакше, в старості навіть розповісти буде нічого".

Хіль не надто поділяв цей дух, але смиренно прогулювався з ними вулицями Індії, Африки та Сіаму, вивчаючи різну дивину.

І одного разу він побачив те, що не міг забути: чоловіка, який лежав на шматку брудної тканини, а його синє тіло було подекуди роздуте до неможливості. З обличчя стікали залишки крові. Вона йшла звідки завгодно: очі, ніс, вуха, рот. І складно було назвати це тіло — людським. Він був мертвий.

— Що це?! — З жахом вигукнув Хіль і відчув важку руку на своєму плечі. Юнак підскочив. Усе його тіло тряслося від страху, а обличчя стало блідим, попри пекельне сонце.

— Ваше дисциплінарне стягнення. — Грубо всміхалися двоє офіцерів, які помітили студентів, що втекли з посту заради розваг.

Тоді Хіль не зміг дізнатися. Але тепер прийшов час. Адже крім величезних плям на тілі того чоловіка були й інші — менші. Але набагато помітніші оку, ніж ті, що мав містер ван дер Кім.

— Викличте лікаря. — Звелів він слузі.

— Але пане…

— Не графа. — Перебив його Хіль. — Іншого. Але компетентного. У мамоньки нервовий зрив.

Слуга скромно всміхнувся. Ганьба вдови вже стала надбанням чуток усіх мешканців особняка Уілсонів.