Розділ 111

Норман чекав на Джима у своїй кімнаті. Він дістав зі своєї скрині набір довгих тонких голок і сів на ліжко. Спочатку повільно закачав штанину, потім дістав одну з голок і підніс гострим краєм до свічки.

Коли вона стала забарвлюватися в чорний і диміти, і в кімнаті з'явився аромат розжареного заліза, який швидко прилип до носа й горла Нормана, він підніс до своєї гомілки хворої ноги.

Нестерпний біль почався вже тоді, коли Норман став спускатися зі скелі до пляжу. А повернення було зовсім неможливим. Він ледве йшов. Спеціально, ховався за спиною Джима, щоб юнак не бачив, скільки сліз господареві довелося стерти зі свого обличчя.

На щастя, носовичок був із тонкого матеріалу, і його обличчя не надто почервоніло — слуга нічого не помітив.

Перший час на коні було чистим задоволенням. Він досить зручно сидів і навіть зміг насолодитися прохолодними потоками вітру, що освіжали його обличчя.

Але потім спазм повернувся і схопив його за ногу, наче крижана рука покійника, що запрошувала в могилу. Ще й Джим зволікав.

Згущалися сутінки, на вулиці вже була майже цілковита темрява. Гнати коня було божевільною витівкою. Але Норман ніколи не прагнув прожити довго.

Поява юнака-актора в його житті лише змістила час відходу з нього. Містер ван дер Кім не любив життя, і воно не відповідало йому взаємністю.

До того ж Норман плекав думку возз'єднатися зі своєю лагідною коханою матір'ю.

І Джим заважав цьому всьому. Заважав.

Злість змішувалася з нерозумінням і дивними імпульсами в тілі. Він відкинув голову на подушку.

Самотня сльоза скотилася з ока, потрапила на щоку, а звідти ковзнула на вологу від поту шию.

Коли Джим увійшов до кімнати, господар хрипів із заплющеними очима і напіввідкритим ротом.

— Містере ван дер Кім! — Слуга кинувся перед його ліжком на коліна. — Мій пане… — Він кинув трави на підлогу, підняв тремтячі руки та не знав, за що хапатися.

— Що… ти робиш? — Норман прочинив око і спробував ковтнути, зволожуючи сухий рот, поставив запитання.

— А ви?! Що це?!

— Ліки. — Ліниво відповів Норман, відвертаючи від Джима голову. — Хіба ти не бачив?

— Що?

— Це… ти бачив...

Юнак насилу згадав перший день перебування в особняку. Тоді господар справді щось робив зі своєю ногою. Але Джим не розібрав. Йому вистачило дивного видовища — того, як виглядала кінцівка господаря.

— Отже, бачив… — Ледве ворушачи пересохлим задерев'янілим язиком, фиркнув Норман, неправильно витлумачивши мовчання слуги. — Брехло…

Кадик Джима нерівномірно смикався вгору-вниз, на його шиї теж виступив піт, а на обличчі нерівномірні червоні плями. Нижня частина волосся прилипла до шкіри.

— Ви будете приймати банні процедури? — Не знаючи, що з усім цим робити, безпорадно запитав він.

— Зрозуміло. — Майже одразу ж відповів йому Норман. Він підвівся на подушці та, прийнявши сидяче положення, вийняв голку з ноги.

На його блідій шкірі утворився червонуватий слід від точкового опіку.

— Навіщо ви себе, — не наважуючись ні подивитися на нього, ні простягнути руку, слабким голосом, Джим знову поставив запитання. — Караєте?

— Це не покарання. Це зцілення.

— Але ж ви казали, що нога більше не болить… — Підіймаючи на Нормана наївні круглі очі, промовив юнак.

Норман підтиснув губи й насилу вичавив:

— Профілактика. Щоб і в старості не захворіло. — Невдоволено процідив він.

— Тоді… може й мені треба?

Норман завмер, і в насталій тиші було чути тільки, як сичить догораюча свічка. Він повільно перевів погляд на здорові, міцні стегна юнака.