Розділ 108

Куточки губ містера ван дер Кіма помітно опустилися вниз:

— Ти знаєш, що керувати конем, сидячи спиною до його голови — це висока майстерність? — Джим набрав у груди повітря, але Норман не прагнув і не чекав його відповіді. Він продовжив говорити. — І зараз я не в змозі тебе цьому навчати, тож став праву ногу в стремена! — Рикнув господар.

І юнакові нічого не залишалося, окрім як підкоритися.

Далі була потрібна лише сила рук: підтягнути своє тіло вище і перекинути ліву ногу через корпус коня. Джим швидко зрозумів принцип і всівся в сідлі як влитий.

— Так-то краще. — Без тіні усмішки, коротко промовив Норман і простягнув свою руку в синій шкіряній рукавичці юнакові.

Джим злегка торкнувся його пальців і не розуміючи, що той хоче, завмер.

— Мені допоможи. — Процідив пан.

Норман був легкий як пір'їнка для письма: він мало їв і справді не важив багато. Але вибирався на Чарджера з таким скрипом, ніби був не менше тонни. Навіть Джим спітнів, допомагаючи йому підтягнутися наверх.

— А ви… — Намагаючись віддихатися, запитав юнак, коли господар уже всівся за його спиною. — Взагалі не робите жодних вправ?

Норман наблизився до вуха Джима. Притиснувся грудьми до спини юнака. Схопився за талію з такою силою, що у слуги навіть дихання перехопило. І опалив своїм диханням шкіру, навіть волоски на потилиці Джима заворушилися:

— Я ходжу. По горах.

Юнак ковтнув і згідно кивнув. Намагаючись більше не ставити запитань, він підвів поводи й опустив їх на шию коня. Це був невагомий рух, і Чарджер навіть з ноги на ногу не переступив.

Джим повторив. І знову нічого.

— Що ти робиш? — Трохи віддаляючись від юнака на безпечну відстань, переставши тиснути на нього власною тінню, запитав Норман. — Мух від коня відганяєш? — Додав саркастичне.

— Не зрозумію як мотивувати цей апарат піти… — Знову підіймаючи поводи, промовив Джим і раптом вигукнув. — Ах!

Норман з силою хльоснув коня по стегну своєю тростиною і той одразу ж зрушив з місця, одразу ж розвинувши крок риссю.

Джима захитало з боку в бік. Він тримав до межі натягнуті поводи, ковзав у сідлі та до жаху потів. Дивився широко розплющеними очима на дорогу, боячись моргнути. Для нього це відчувалося не менше, ніж галоп.

Хоча кінь лише злегка біг, перебираючи копитами — юнакові здавалося, що вони мчать: пейзаж став змазаним, а дорога жахливо кам'янистою.

— А він! — Прокричав Джим, долаючи шум вітру у вухах. — Не оступиться?

— Все може бути. — Норман відкинув волосся зі лоба і перестав так міцно стискати свого слугу. Він насолоджувався неквапливою прогулянкою на коні.

— Тоді ми впадемо? — З серцем, що важко билось, запитав Джим.

— І таке може бути. — Байдуже відповів Норман, ставши дратуватися питанням юнака. — Перестань говорити та відпусти поводи. Вони мають трохи провисати, інакше — кінь стане дибки.

— І що буде? — Починаючи лише сильніше стискати шкіряні ремінці, до білих кісточок, запитав Джим.

— Тоді ми точно впадемо! — Рявкнув Норман і знову наблизився до вуха юнака. Він ковзнув своїми руками по руках Джима і зупинився тільки на напружених зап'ястях. — Ось тут… ослаб. — Натиснув, і кисті слуги обм'якли. Усяка сила пропала в них. Поводи провисли, і кінь раптом перейшов на крок. — Це, — майже торкаючись губами шкіри за вухом юнака, прошепотів господар, — тонка наука. Тут не можна бути грубим і неточним.

Тіло Джима стало чистою тягучою патокою. Коли Норман керував його руками — він керував конем. І все внутрішнє тремтіння зникло. Стало так спокійно. І він сам притулився спиною до грудей пана:

— Дякую, — ледь чутно прошепотів, не бачачи, як містер ван дер Кім відводить погляд, аби тільки не дивитися на нього.