Розділ 105

Джим ступив на стежку і вже на другому кроці не зміг втриматися на ногах. Впав на коліна і, набравши повні чоботи піску, абияк сповзав, у душі дивуючись грації містера ван дер Кіма. Після першої невдачі його хода стала впевненішою, а положення спини рівнішим — він навіть розправив плечі!

Опинившись унизу, Норман тільки кілька разів потупав ногами, а Джиму довелося ляскати в долоні, щоб збити надлишки піску зі шкіри. Потім обтрушувати коліна і частину пальта. Навіть зняти чобіт і стрибати на одній нозі, поки витрушував пилюку.

Містер ван дер Кім хмикнув і, потрясаючи корзиною в руці, витріщився на море.

Тут воно було набагато ближче. Відчувався насичений солоний аромат, що змішувався із запахом морських водоростей і справжньої дикої води.

Крихітні хвилі закручувалися в баранчики біля крайки пляжу і обсипалися дрібним вишуканим мереживом прямо на пісок, залишаючи вологі сліди.

— Ти так і не носив суконь, що я купив у місті.

Юнак задерев'янів. Так і завмер з чоботом у руці, спідлоба дивлячись на потилицю Нормана.
Пан сказав це, підходячи до вологого участку пляжу ближче і носком чобота хворої ноги, злегка торкаючись, почав зображати якісь символи.

— Минуло так мало часу, пане. — Ніяково засміявся юнак, — мені ще не трапилася нагода грати… — Джим дозволив собі невдоволено зморщити носа, знаючи, що Норман не бачить. — Для вас. — Видавив через силу.

— Справді. Я давно не просив тебе зобразити гейшу. Або Кармен.

— Я можу грати не тільки ці жіночі ролі, — підходячи ближче і намагаючись зрозуміти, що малює Норман, відповів йому Джим. Але пан, помітивши його рухи, швидко затер ногою символи і дозволив новій крихітній хвилі розрівняти пісок.

— Чоловікові краще грати чоловічі ролі.

— Тоді навіщо ви купили мені жіночі строї?

— Я написав кілька чернеток моєї майбутньої п'єси. — Хмурячись, поділився Норман. — Один акт, одна сцена. Але ролей кілька.

— Це добре, — раптом підбадьорився Джим і замість того, щоб продовжувати намагатися розгледіти накреслення, які залишав на піску пан, підняв голову, вдивляючись у повільно темніючий обрій. — Інакше, ви б написали просто монолог.

— Чим поганий монолог? — Норман теж підняв голову, простеживши за поглядом Джима, теж подивився на темну пляму на небі. — Здається, там йде дощ.

— Монолог непоганий. Але хіба цікаво слухати про біль однієї людини? Коли біль ділять двоє, то вона стає не такою знищувальною. Не такою вражаючою. Не такою небезпечною. Адже через біль люди можуть померти. — Промовив юнак і запитав містера ван дер Кіма, — як думаєте, дощ прийде сюди?
Норман стояв у тиші, обмірковуючи слова слуги з похмурим обличчям і не поспішав відповідати. Але все ж, зітхнувши, промовив:

— Коли не було дощів на урвищі Кло Мор?

Він відвернувся від моря і, відійшовши трохи вбік, поставив плетену корзину на пісок. Взяв картату тканину і однією рукою, спритно розстелив плед.

— Варто поквапитися поїсти до дощу.

— Їжа?! — Вигукнув Джим і тут же затулив собі рота руками. Невже буде їжа?! Слуга і не сподівався на таку милість від господаря.

— Чого ти здивований? — Грізно блиснувши очима, запитав Норман, обертаючись через плече. — Прогулянки витрачають енергію. Десь ж треба її поповнювати. — Він важко сів на плед, однією рукою ледве дотягнувшись землі, а іншою все ще тримаючись за тростину. Але потім дістав з корзини, на білосніжній порцеляновій тарілці, краї якої були розписані найтоншою фарбою ніжно-фіолетовими квітами вересу, грибний пиріг.

Джим відчув аромат навіть на відстані. Тісто. Гриби. Масло. Тепло. У нього засмоктало під ложечкою. Але замість того, щоб підійти до господаря, він саркастично зауважив:

— А булочки на сніданок ви заборонили.

— То був сніданок. А це — обід. Втім, можемо викинути. — Збираючись повернути їжу назад, у корзину, флегматично відповів він.

— Ні! — Джим кинувся вперед і, впавши перед ним на коліна, борознячи пісок, схопився руками за край тарілки. — Я буду. — Швидко відповів він і раптом помітив у куточках губ Нормана ледь помітну усмішку.

— Не рухайся. — Самими губами, майже беззвучно промовив містер ван дер Кім.

Джим від подиву моргнув. А пан простягнув руку і підніс палець у синій рукавичці до його вилиці. Ледь відчутний дотик шкіри — і ось на пальці Нормана опинилася ніжно-лавандовий метелик.
Він радісно зірвався вгору. Пурхав між ними і зрештою, приземлився на кінчику визначного носа Нормана.

Тепер Джим подався вперед і спугнув його своїм диханням.

Норман втягнув його аромат у свої легені. Сіно, груша, мед — це були неповторні запахи його слуги. Його актора. Його Джима. Так пахла його шкіра в перший день і в кожен наступний.

Метелик весело літав між ними, поки їхні обличчя небезпечно не наблизилися одне до одного.