Розділ 103

Цього разу тут усе було інакше.

Сіре небо висіло просто над головою, як м’яка пухнаста подушка, пестячи маківки чоловіків краплями мрячного дощу.

Море було спокійним і тихим. Воно було як велике рівне полотно: без видимого руху й лише краєм торкалося піщаної смуги пляжу внизу.

Вітер дув холодний, але не пронизливий. А вгорі став навіть тихішим.

Джим поїжився. Щойно вони піднялися й заспокоїли дихання, як його волога від поту сорочка стала неприємно свіжою, наче щойно з льоху.

— Повіддя, — Норман боковим зором побачив, що слуга тремтить. Сорочка й пальто на грудях юнака були розстебнуті. Червоний колір зі шкіри зник, а замість нього з’явилися мурашки.

— Я можу…

— Дай повіддя й застебнися, — зажадав містер ван дер Кім. — Це я наказую тобі не як господар, а як лікар.

Джим кліпнув і мовчки простягнув йому повіддя Чарджера.

Кінь переступив з ноги на ногу, знову обнюхав плече юнака, а потім підійшов до Нормана. Той уміло потягнув його до себе однією рукою, при цьому тихенько посвистуючи губами.

— Молодець, — господар підняв руку й легенько погладив Чарджера по видовженому переніссі, проводячи пальцями проти шерсті: від носа до очей.

Кінь фиркнув і чхнув. Джим зробив маленький крок праворуч, щоб не стояти біля його заднього копита.

— Я привіз цього коня з Англії, — промовив Норман. — Мені подарував один кавалерист із королівської гвардії за успішне лікування його сина. Його хвороба була звичайною застудою. — Господар замовк і загравав жовнами. — А от до доньки, яка страждала на сухоти, він мене не пустив. Сказав, що чоловіки не можуть оглядати жінок. Вона померла ще до мого від’їзду.

Руки Джима завмерли. Залишився розстебнутим лише останній ґудзик сорочки. Тепло від одягу миттєво змінилося морозом, що пробрався шкірою:

— Хіба, — він ковтнув, — до неї не могли запросити жінку, яка знається на лікуванні?

— Повитуху? — фиркнув Норман. — Вона б не допомогла.

Джим стиснув губи й уставився на горизонт, де небо віддзеркалювалося у водній гладі — справжня картина.

— Але кінь хороший. Тоді він був лише лошам. Не найкращий у стайні й навіть у приплоді, але з відмінним потенціалом.

— Ви часто їздите верхи? — Юнак повернув голову й з цікавістю уставився на Нормана, у душі намагаючись зрозуміти, як же господар пережив таке горе без глибокого відчуття провини.

— Мені не можна, — містер ван дер Кім тихо стукнув тростиною по запиленій землі на вершині урвища.

— А… — протягнув Джим. — Розумію. — Знову відвернувся, розглядаючи краєвид. Нічого особливо примітного він у ньому не бачив, щоб так довго й важко підійматися в гору. — Вам подобається? — махнувши рукою вперед, ні на що особливо не вказуючи, запитав Нормана.

— Безумовно, — кивнув господар. — Це найпрекрасніше, що може бути. Після молитви.

— Та ви ж не ходите до церкви, — закотив очі Джим. — Ні тут, ні в місті. Прийшли на обід після обідні, а шановні Уілсони молилися в капличці біля їхнього особняка.

— Це не робить мене відступником! — насупився чоловік. — Що не так, Джим? Тобі не подобається море?

— Подобається, — він стенув плечима. — Я був на морі десятки разів. На кораблях, на пляжах, у тропічних країнах. І ті моря завжди були яскравими, синіми, переливалося всіма відтінками сапфірів. У моєї… — Джим запнувся. — У Марії є каблучка, яку їй подарував старший Алестар — проста каблучка зовні, — він долонями намалював у повітрі уявне коло, — але всередині, — тицьнув пальцями в центр, щоправда, повітря, — справжній сапфір. Цей подарунок був не по кишені нікому з нас. Навіть містер Кім не зміг подарувати таке своїй доньці. Але Алестар уміє збирати гроші, — засміявся юнак, зовсім не помічаючи, наскільки похмурим стало обличчя Нормана.

Тепер господар бачив ясніше: минуле життя все ще міцно тримало душу його слуги. Його! Його! Джим був його! І це була катастрофа — знову дізнатися, що він тяжіє до того, що вже минуло.

— Вони тебе продали, — різко обірвав його базікання Норман.

Джим посерйознішав. З обличчя зникла усмішка, і зморшки навколо його очей розгладилися. Він знову дивився своїми круглими очима на господаря:

— Це було лише засобом, щоб урятувати себе, — роздратовано промовив Джим, копирсаючись у пильному камінні носаком чобота.

— Могли б продати каблучку з сапфіром. Не продешевили б, — скривив губу Норман.

Між ними пролетіли іскри блискавок і тут же згасли в похмурій мовчанці. Вітер посилився, і на краю піщаного пляжу далеко внизу почала з’являтися піна.

— Ходімо, — відпускаючи повіддя й хапаючи Джима за руку, раптом сказав Норман. — Візьми коня й іди за мною.

— Куди? — розгубленим голосом перепитав юнак, широко розкриваючи свої очі й дивлячись на господаря з такою щирою невинністю, ніби вперше його бачив.

— Створювати нові спогади.