Розділ 102

Джим здригнувся. Обличчя Нормана було блідим, а білки очей почервоніли. Саме так він і уявляв змій на полюванні.

Господар ще деякий час стояв, важко дихаючи й час від часу витираючи чоло від холодного поту простим білою хусткою, на куточку якої була скромна абревіатура: «Н. в.д. Кім».

Вони пройшли вздовж вересової пустки.

Юнак повернув голову й примружився, шукаючи очима улекс на іншому боці чорного поля, але дорога була далеко від того місця, де ріс цей кущ, тому Джим нічого не побачив.

— Хіба ми йдемо не туди? — Він пальцем вказав у напрямку, куди вчора водила його Шарлотта.

— Ні, — сухо сказав Норман і продовжив іти вперед на схил, який поступово ставав дедалі крутішим.

Тут і жовта трава була мокра й слизька. Господар часто оступався, а слуга тільки й міг, що намагатися підхопити його ззаду, торкаючись вільною рукою то попереку, то стегон. Другою ж вів за повіддя Чарджера.

Норман роздратовано сопів, але нічого не промовляв, тому Джим сприймав це за вимушену згоду.

— Наступного разу, коли зберетеся в похід, — юнак уже спітнів, розстебнув пальто й навіть кілька верхніх ґудзиків на сорочці. І шия, і грудна клітка були червоними й вологими. Він важко дихав. І тільки Чарджеру, здавалося, усе було ні по чому. Його темп став повільнішим лише через те, що люди ледве переставляли свої кістки. — Прикріпіть до ніжки тростини ніж, — пожартував Джим. — Буде добре вгризатися в землю й тримати вас.

Норман глянув на маківку Джима через плече, недобре блиснувши очима. Але знову мовчав. Його дихання зовсім збилося, а в роті можна було садити екзотичні кактуси — сухість і жар заповнили простір. Тому говорити він зовсім не міг. Але жарт юнака зовсім не припав йому до смаку.

І все ж, долаючи біль у нозі та ломоту в тілі, господар ішов уперед. Його штовхало непереборне бажання показати слузі море.

Особняк вдало розташувався майже на самій вершині урвища Кло Мор. Це була північно-західна сторона Шотландії, де масивні сірі скелі стикалися з темно-синьою могутністю води.

***

З того часу, як Норман звелів вирубати більшу частину гаю на вересовому полі й пустити все на дрова, перегоріло і його бажання відвідувати пустку. Кожен пеньок слугував болісним спогадом, від якого серце стискалося в маленький камінчик і падало вниз, знову й знову зсередини ранячи хвору ногу, тож містер ван дер Кім і зовсім відмовився від прогулянок поза садом особняка.

Однак через деякий час він сам пішов шукати змій. Перед слугами виправдався необхідністю, а насправді — втомився сидіти в чотирьох стінах.

Тоді Норман уперше побачив цю могутність. День був непогожий. Льодяний вітер хльостав по обличчю, кидаючи пригорщі пилу, яка потрапляла в очі, ніс, рот і вуха. Нога пекла до болю, і сльози лилися рікою, вимиваючи випадковий пісок. Щоки розчервонілися. Але коли він побачив краєвид — то закляк.

Масивні величезні води з ревом нападали на землю, дроблячи слабкі камені на дрібні частини й самі розпадаючись на піну через непохитні скелі.

Норман простояв кілька годин. Повернувся окрилений. Заспокоєний. І збирався частіше відвідувати край землі. Але проклята нога тієї ночі так розболілася, що він викликав Томаса й звелів принести двох змій.

Усе тіло Нормана ламало від лихоманки. Він качався по ліжку, плутаючись у мокрих простирадлах і кусаючи подушку зубами, щоб приглушити власні крики.

З того часу пан більше не ходив на урвище.