Розділ 101

Норман чекав на юнака біля головних дверей особняка. Він стояв на ґанку, натягуючи на руки сині рукавички. І пальто на ньому було не чорне, не сіре і навіть не синє. А біле! І це захопило юнака. Таким ошатним, навіть святковим, Джим ніколи раніше його не бачив.

Біля ніг пана стояв плетений кошик, накритий картатою цупкою тканиною.

— Я прийшов, містере ван дер Кім. — Джим підійшов ближче і розгледів спокійне обличчя Нормана. На ньому не було усмішки, але й звичної гримаси огиди теж не було.

Сіре небо, випалена холодом вогка земля і вітер, що гнув гілки груші, — були йому до душі. Або просто звичні.

— Ходімо, — ніяк не відзначивши старань Джима з конем, наказав він.

Вони рушили за ворота маєтку, вийшли на ґрунтову стежку, протоптану колесами карети, яка поступово звужувалася, перетворюючись на зарослу сухою жовтуватою травою колію.
— Раніше мені подобалося ходити на вересове пустище, — раптом сказав Норман.

Він ішов важко. Його дихання збивалося, а з-під ніг частенько летіли дрібні камінці. Йти вгору було для нього важко.

— Зараз, імовірно, там порожньо. Для вересу ще рано, — намагаючись підтримати мляву бесіду, промовив Джим.
Йому пологий схил угору був зовсім нічому. Він ішов рівно і крутив головою на всі боки, розглядаючи вже впізнаваний пейзаж. Цією дорогою він учора прогулювався з Шарлоттою. У душі порівнюючи їх, юнак дійшов висновку, що її компанія була веселішою.

— Для вересу рано, але зазвичай о цій порі року можна знайти кілька кущів улексу. Це жовта, — Норман перевів подих, — невелика квітка на колючому кущі.

— Мг… — мукнув Джим. Учора він бачив улекс. Красива квітка. І в чорному волоссі Шарлотти вона виглядала особливо яскраво. Юнак підвів очі й поглянув на профіль Нормана, а потім на його волосся. Теж чорне. Значить, улекс мав би добрий вигляд і в нього.
Юнак міг би зірвати не одну квітку, а відламати цілу гілочку і покласти панові за вухо, спостерігаючи, як шипи злегка дряпають бліду шкіру господаря, змушуючи її бентежно рожевіти.
І до його щік прилила кров від цих роздумів.

— В улексі немає нічого примітного. І моїх запасів для лікувальних зборів з ним вистачить ще на років п’ять, — бурмотів Норман. — Він потрібен тільки для рідкісних випадків. І лікувальних властивостей майже не має.

Містер ван дер Кім замовк, щоб набрати більше повітря в груди, але Джим тут же знайшовся, чим зайняти тишу, що повисла:
— Вам подобається лікарська справа.

Норман задумливо стиснув губи. Подивився вдалину, потім на слугу, і знову вдалину на лінію горизонту, де важке грозове небо цілувало холодну чорну землю:

— У мене є до цього хист.

— А любов?

— Любов часто починається з гріховної пристрасті. Богобоязливим людям любов ні до чого.

— Лікування ж — справа, схвалена Господом. — Хоч Джим і не був уцерковленим, якісь канони його мати приносила в дім. І часто перед їжею змушувала читати молитву або дякувати Богові. І замість казок на ніч розповідала про те, що говорив священник на месі.

— Але Господь не наказав лікарю любити лікування. Я бачив кількох лікарів, — Норман важко сперся на свою тростину з круглим срібним навершником, який особливо вирізнявся особливим, сліпучим сяйвом у денному освітленні, і зупинився. — Лікарів, — задихаючись, повторив він, — які були закохані у своє ремесло. Вони різали собі руки, діставали нутрощі й заражали себе інфекціями, щоб дізнатися на собі, як допомогти іншим. — Містер ван дер Кім повернувся і, звузивши очі, вгледівся в саму душу Джима. — Усі вони вже померли. А я — ще живий.