Розділ 100

Коні фиркали у стайні.

Це були великі тварини з банькатими очима й величезними зубами, які так і норовили вкусити Джима то за руку, то за бік, намагаючись схопити за сорочку.

— Ох! — юнак зщулився і навіть обхопив себе руками.

Це завдання здавалося зовсім непосильним. Коні, упряж, сідло… Джим ніколи нічого подібного не робив!

Містер ван дер Кім велів узяти коня кольору воронячого крила. Це був найбільший скакун з усіх. Та ще й з холеричним характером. Він гарцював навіть у стійлі й тягнув губи до Джима точно з недобрими намірами.

— Пан сказав, — тримаючись за поперек, до стайні, шкутильгаючи, зайшов Томас.
Сьогодні його голос був ще тоншим, ще вищим і слабшим. Він говорив як старий на порозі смерті. Містер ван дер Кім занадто сильно його побив. Навіть на обличчі залишилися сині сліди від тростини.

— Сказав допомогти тобі з Чарджером.

— Його так звати? — Джим притиснувся спиною до воріт порожнього стійла і вп’явся поглядом у велетня з чорною гривою.

— Кавалерійський кінь, — зі скрипом промовив до нього Томас. — Бойовий.

Джиму це ні про що не говорило. Він дивився на коня з жахом, і під ложечкою у нього нило до болю. У цю мить юнак навіть подумки подякував панові за те, що той заборонив йому з’їсти булку за сніданком. Після вчорашньої блювоти живіт усе ще бурчав від розладу шлунка.

— Коня я тобі, — важко зітхаючи, говорив Томас, іноді навіть стогнучи від болю, — осідлаю. Але поведеш сам. Візьмеш, — знову зітхання, — поводи й пішки підеш, — знову повторив старий.
Він підняв руки, і нижній край сорочки злегка задралася, відкриваючи вид на чорно-синю пляму.
Джим прикусив губу. Він намагався не розридатися від видовища, що постало перед ним. Спина старого виглядала ще гірше за його власну.

Юнак діставав пудру зі своїх пожитків: знизу був засіб для гриму і м’яка пухівка, а зверху — невелике кругле дзеркальце в круглій рамці.

Джим стягнув сорочку і, повернувшись спиною до дзеркала, обхопивши себе руками й натягуючи шкіру, дивився через плече. Темні смуги тягнулися від ребра до ребра. Вони були рівномірними. В одне місце пан не бив — зверху вниз. Вісім рівномірних смуг. На щастя, вони вже блідли й не завдавали стільки болю.

А Томас, безумовно, страждав. Його суха стареча шкіра була набагато тоншою, ніж у молодого хлопця. І м’яса було мало. Сліди були менш акуратні — містер ван дер Кім не тямив себе від люті й шмагав його з ошалілою насолодою. Принаймні так розумів Джим, не кліпаючи дивлячись на синець літнього слуги, що виднівся.

Попри біль, Томас швидко впорався з Чарджером. Своїми вузлуватими зморшкуватими пальцями він спритно порався зі спорядженням та й самим конем.

— Тримай, — простягнув Томас поводи, виводячи коня зі стійла. — Як сісти на коня — пан підкаже, якщо знадобиться. Головне, — його голос на мить зірвався, — запам’ятай. — Ковтнув слину. — Коня під сідлом не годуй і траву щипати не дозволяй. Краще вже сідло тоді, — обличчям Томаса пробігла судома, — зніми.

Джим швидко кивнув і забрав поводи:

— Яка вже трава в березні?

Раптом кінь опустив голову. Юнак повільно скосив очі й побачив морду з величезними зубами прямо у себе на плечі. Він затремтів.
Томас бачив, як у молодого слуги здригалися плечі:

— І не показуй, — знову хапаючись за поперек, промовив він у спину юнакові, — йому свій страх.

— Коню чи панові? — лише губами промовив Джим, так і не витиснувши з себе гучного звуку. — Дякую, — сказав уже голосніше. Так щоб старий почув.