Розділ 99

Обличчя Нормана потемнішало:

— Ти знаєш багато тварин, на яких слід їздити верхи?

— Людина… певною мірою сама тварина, — збентежено промовив Джим.

— Отже, привиди не брехали? — саркастично хмикнув Норман, ані на йоту не повіривши словам юнака про те, що він себе не чіпав.

Перевірити напевно було справді складно. Але містер ван дер Кім умів так залякати, щоб ні в кого навіть думки такої не виникало. Хоча молоду кипучу кров було важко стримувати. Тому він поспішав видати Шарлотту заміж — щоб вона не впала в гріх.

З Джимом було складніше.

Норман і сам хотів приборкати дикого жеребця.

— Я не можу ручатися за слова привидів, — мляво копирсаючись у супі, відповів йому Джим і потягнувся за булочкою.

— Не їж борошняного. Буде боліти шлунок, — негайно порадив Норман, відволікаючись від попередньої теми. — Я говорив про коней.

— Не вмію, — неохоче прибираючи руку від запропонованих смаколиків, відповів йому Джим. Він кілька разів стиснув і розтиснув пальці над булочками — так хотів узяти хоча б одну, але господар йому заборонив. Розчарований, слуга знову дивився в суп.

— Доведеться навчитися. Дорога досить неблизька. Назад будемо повертатися пізно. Доведеться взяти коня.

— Може, краще карету? — спробував схаменути його Джим. — Я колись їздив на козлах, відверто кажучи, як пасажир, але з цим можу впоратися.

— Там будуть вузькі ділянки. Тільки карету пошкодимо, — відмахнувся від його пропозицій Норман.

— Ваша воля, — скривившись, чи то від супу, чи то від перспективи, що чекала попереду, погодився він.

***

Шарлотта увірвалася до своєї кімнати, як вихор. І навіть дерева за її вікном зі стогоном вдарилися об ґрати. Піднявся вітер і почав гнути старі груші.

Перед втечею зі столової вона встигла прихопити листа від Хіля й із жорстокістю розпатрала конверт. Шарлотта розідрала папір: навпіл, ще навпіл, потім на дрібні шматочки. Поки рештки блідо-рожевого пакування не розлетілися кімнатою, немов пелюстки весняного цвітіння дерева дикої яблуні.

Дівчина стояла посеред цього безумства й повільно кліпала, дивлячись, як рештки того, що було конвертом, літають навколо неї, осідаючи на підлогу.

— Аа! — Вона схопилася за голову й закричала. Хотіла б вирвати собі кожну волосинку: такий відчай і гнів кипіли в грудях, що здавалося, ніби серцю мало місця й воно змушує ребра розійтися ширше.

Проступили злі сльози. Але Шарлотта все одно піднесла листа до очей і швидко прочитала.

Тут не було нічого надто важливого. Хіль писав акуратним, дуже чітким почерком без жодної помилки. Усе лист було нецікавим: погода, природа, сумую, чекаю, скоро прибуде трупа й почнеться квітень. Або в іншому порядку. Вона вже й не пам’ятала. Лише останній рядок здався їй цікавим.

Внизу, там, де був постскриптум, Хіль написав дрібними літерами: «Дуже чекаю вашого наступного приїзду. Нещодавно згадував, як ми в дитинстві гралися з вогнем. З нетерпінням хочу повторити з вами цю забаву».

Була одна гра. Про неї знав лише обмежене коло дітей у місті. І серед них були Шарлотта та Хіль. Його літній дідусь чомусь навчив їх писати молоком і проявляти літери над свічкою. Це було так захопливо. Маленька таємниця для дитячих забав.

Шарлотта ікнула, і сльози в її очах миттю висохли.

Вона міцно стиснула листа в руці. Папір зашелестів і зім’явся. Але дівчина квапилася запалити свічку.

Шарлотта сіла й уставилася на своє бліде обличчя з почервонілими очима та різко розвела вогонь. Полум’я спалахнуло навпроти дзеркала, підсвітивши всі вади її шкіри. Те, що було червоним, стало помаранчевим. Те, що було білим, — пожовкло.

Вона стала схожою на сухий осінній лист, по якому проїхалося колесо карети.

— Але я ще не тріснула, — рішуче прошепотіла дівчина й підняла листа над свічкою.

Зі зворотного боку, невиразним, але читабельним і чималим почерком Хіль залишив набагато тривожніше послання.

Він переживав, що містер ван дер Кім побачить листа, і йому довелося зашифрувати те, що хотів сказати леді Шарлотті. І що більше вона читала, то більш наляканим ставав вираз її обличчя.