Розділ 97

Старий Томас, як і очікував Норман, встати не зміг. Тому сьогодні всім господарством керувала Естер.

— Скаржиться на спину, господарю, — намагалася щебетати вона, літаючи навколо нього й Шарлотти, як набридлива муха. — Каже, поперек схопило.

— Зробіть йому гарячі компреси, — підносячи до губ чашку з чаєм, коротко порадив він. — Але не надто гарячі. На синці не варто прикладати тепло.

Шарлотта ледь помітно піджала губи.

— Де листи з пошти?

— Принесли, господарю. Уже принесли. І там один для молодої леді.

— Справді? — Він повільно підняв очі: спочатку праве, потім ліве. Маленька затримка, але Шарлотта помітила асиметрію його обличчя.

— Так сказав хлопець, що приніс їх, — розгубилася кухарка.

Ні читати, ні писати старі слуги не вміли. Вони прийшли в цей дім іще дітьми, коли ріс його батько. І нікого з панів це не турбувало.

«— Слуга, який нічого не знає — найкращий слуга», — колись сказав йому батько. І Норман дотримувався цих думок, аж поки не зустрів Джима. І сам себе проклинав за імпульсивне рішення. Рішення почуттів.

— Віддай їх Джиму. Я гадаю, він скоро з’явиться на сніданок, інакше залишиться голодним на цілий день. Прогулянки забирають багато сил.

— Ви збираєтеся вийти.

— Так.

Шарлотта й Естер заклякли й витріщилися на Нормана.

— Тату, але хіба в тебе сьогодні немає роботи?

— Я переніс пацієнтів на завтра. Хочу сходити на урвище.

— Там нічого цікавого, — пробурмотіла дівчина.

— Звідки ти знаєш? — З тихим стуком Норман поставив чашку на блюдце й почав невідривно дивитися на стрімко бліднуче обличчя доньки.

— Березень… адже, — видавила вона.

— Ймовірно, ти говориш про вересові пустища, — Норман потягнувся за вареним яйцем. — А я хочу піти на обрив або навіть спуститися до моря.

— Але ваша нога…! — вигукнула Естер.

— Моя нога залишиться зі мною назавжди, — відрізав містер ван дер Кім. — Батько заборонив мені від неї позбавлятися.

Джим знову проспав. Але цього разу він умився й провів мокрими руками по волоссю, пригладжуючи хаотичні пасма. У трупі Реджи Кіма вони працювали вечорами, навіть ночами, тому вранці він часто відсипався. І за кілька тижнів із господарем до нового розпорядку все ж важко було звикнути.

— Джим! — Коридором пронісся гучний жіночий голос.

Юнак біг, але щойно почув розкат звуку, який пронісся по підлозі, стінах і стелі, різко загальмував — виставив уперед п’ятку й потрапив нею прямо в щілину між кам’яними плитами. Втягнувши шию, він повільно обернувся. Його грудна клітка важко здіймалася — намагався віддихатися, але не міг через сильне хвилювання.

— Джим, — підібравши спідниці однією рукою, до нього рішуче прямувала Естер, тримаючи в другій руці пачку листів. — Це треба віднести господину до їдальні.

Юнак голосно видихнув і закотив очі. Він притис руку до серця й бовкнув:

— Ви мене налякали.

— Боятися варто не мене, — фиркнула стара, всунувши йому конверти. — Іди швидше. Інакше підеш на урвище голодним.

— Та нічого там не росте на урвищі в березні, — протягнув він, зручніше вкладаючи папери в руках.

— А господар хоче перевірити. Все ж таки він лікар для людей, а не для квітів. Нехай сам переконається, — проворчала кухарка й махнула рукою, вимагаючи, щоб хлопець швидше йшов.

— Передам.

— Швидше вже, — вона вперла руки в боки й дивилася на його підтягнуту постать. Джим знову побіг, і видно було лише підошви чобіт. — Звідки в нього стільки бруду на підборах? — задумливо бурмотіла собі під ніс Естер.

Біля дверей їдальні слуга зупинився й знову стріпнув волоссям. Руки були зайняті, тож йому нічого не залишалося, окрім як натягнути ввічливу усмішку й боком просочитися до кімнати.

Джим наляг на двері стегном і ввалився до їдальні. Шарлотта тільки поклала за щоку перепелине яйце, як побачила зовсім неохайного юнака — це її розвеселило. Вона прикривала рот рукою й захихотіла, за що отримала нищівний погляд Нормана.

— Листи, — оголосив Джим замість «вітаю» й «доброго ранку, пане».

Лівий кутик губ містера ван дер Кіма сіпнувся. Але він промовчав.

Юнак підійшов ближче й поклав стосик на край столу. Порядок був хаотичний: товсті, тонкі, середні — усі конверти перемішалися, і їхні краї стирчали за межі дерев’яної поверхні.

Норман загравав жовнами.

Це все було дуже далеко від звичної акуратності, якої дотримувався Томас. Якби слуга не був такий старий — господар би вже давно струснув його й зажадав продовжувати роботу.

Але замість усіх слів невдоволення Норман запитав:

— Який із них для міс ван дер Кім?