Розділ 96

Щока палала вогнем, а у вухах дзвеніло. Але Норман не давав передиху — знову замахнувся, і цього разу в душі Джима вже не лишилося жодних сумнівів.

Юнак стежив за рухом і раптом різко схопив господаря за зап’ястя, зупиняючи долоню в повітрі.

Норман повернув голову. Рукав сорочки на зап’ясті трохи задерся. Два темних сліди від укусу тепер були чітко видно. Його кинуло в холодний піт. Серце затремтіло, почало битися нерівно й надто поверхнево.

— Я був із вами останні дні. Хіба можна судити по чутках? — з образою в голосі запитав Джим. Його щока горіла. Але цього разу він не погоджувався з покаранням.

Одного вечора… він справді піддався бажанням плоті. Але це було давно. І, мабуть, хтось його почув, хоч як тихо він намагався поводитися.

— Цей дім усе чує. Усе бачить. І все знає, — різко вирвався Норман з його хватки.

Рука була ніби обпалена окропом. Він миттю поправив край сорочки. Джимові не можна було дізнатися! Господар скрипнув зубами, намагаючись пригадати, куди саме дивився слуга. Здається, тільки на обличчя. Серце калатало. Голос Джима долинав здалеку, ніби з-під води.

— Ви позбулися портретів ваших предків, але не позбулися їхніх духів. Може, запросити священика? — з іронією мовив Джим, граючи жовнами. Він боявся господаря, але врешті-решт… — Я не народився слугою, містере ван дер Кім. Я — актор. Іноді ми навіть уві сні щось репетируємо, а привиди приносять вам плітки.

Норман закусив губу й підніс руку до рота — затуляючи його. Ось він. Той самий дикий вогонь, який треба було приборкати.

Слова юнака змусили містера ван дер Кіма виринути з власних переживань. Він відійшов. Спершу крок назад, потім другий. Відступив. А потім різко розвернувся на підборах. І дозволив Джимові бачити лише свою спину, поки не опанував почуття.

— Бог простить твою брехню, — пробурмотів Норман. — Мої ж докази Він забрав.

Юнак знову опустив очі, відчуваючи провину за свою спалах. Він постійно порушував обіцянку, яку дав собі — бути смиренним і слухняним. Але просто не міг! Народжений вільним — у неволі бореться до останньої краплі крові. Або до втечі. Джим відлічував дні до приїзду трупи. Як же він за ними сумував.

Містер ван дер Кім обернувся й подивився своїм звичним непроникним поглядом:

— Можеш іти. Але, — сказав і замовк на деякий час. — Можеш і залишитися. Завтра я хочу прогулятися на урвище, доведеться рано встати.

Джим вклонився і швидко відповів:

— Я піду. На добраніч, господарю.

Норман не проводжав. І не дивився йому вслід. Він мовчки стиснув зуби й ще довго стояв на самоті. І лише від утоми дозволив собі похитнутися, випадково спершись на хвору ногу.