Розділ 95

У кімнаті Нормана було… звично. Джим раптом відчув, що вже знає цю кімнату не гірше за свою власну. Вона була йому знайомою, зрозумілою й очевидною.

Містер ван дер Кім зачинив за ними двері на замок. Ключ клацнув і залишився в замку.

Цього разу юнак наважився краще роздивитися особисту кімнату господаря. Постіль була ідеально застелена: жодної складочки на білизні, а подушка лежала точно під узголів’ям. Нічого не вибивалося з картини симетрії. Біля ліжка стояв великий чорний скриня. У ногах — невелика приліжкова лавка. Вікно було наглухо зашторене. Джим здригнувся й відвів погляд на стіну. Щілини були помітні неозброєним оком. Тут постійно було холодно. Трохи рятував ситуацію лише камін, у якому не розпалювали сильного вогню.

— Які п’єси ти знаєш, де головна роль належить слузі? — безбарвним тоном запитав Норман.

— Слуги зазвичай не стають центральними персонажами, — юнак обернувся й подивився на господаря.

Містер ван дер Кім прихилився до стіни біля дверей. Він поставив біля себе тростину, завів руки за спину й, торкаючись холодного каменю,притулився.

На перший погляд, Джиму здалося, що він спокійний. Але тіло Нормана було стиснуте до краю. Кожний м’яз був напружений.

Він зірвав свій гнів на Томасі — за злослів’я. Старий завтра навряд чи встане з ліжка. Але це не означало, що він міг пробачити Джиму всі помилки.

Містер ван дер Кім сунув стиснуті кулаки в кишені штанів. Джим відвів погляд і втупився в куток стелі. Хтось спеціально обробив камені так, що вони прилягали один до одного під правильним кутом: не надто вузько, не надто широко. Форма була ідеальною й приємною для ока. Набагато приємнішою, ніж обличчя господаря, який скривив губу. Також на стелі кімнати Нормана не було слідів павутини чи бруду. Тут прибирали набагато краще, ніж у бібліотеці. Чи то був наказ господаря, чи просто форма ввічливості слуг — адже спальня була невеликою й порожньою. Не складало труднощів махнути ганчіркою.

— Можу пригадати хіба що щось із фольклорних ірландських байок. Те, що ставлять місцеві трупи.

— Добре, — Норман витягнув одну руку й простягнув пальці, торкаючись своєї тростини. — Можеш починати. — Він сперся й, зробивши три знайомі кроки, підійшов до лавки в ногах ліжка.

Пан лише на мить затримався біля слуги. Вони опинилися плече до плеча, і цього було достатньо, щоб Джим вдихнув носом аромат трав.

Отже, містер ван дер Кім таки був у купелі. У компанії Томаса. Юнак стиснув руки в кулаки, впиваючись нігтями в долоні.

Норман пройшов повз, залишаючи за собою прохолодний вітерець.

***

Сцена 1. Королівський сад

Слуга 1 (Старший слуга входить у сад, повний квітучих троянд. На білій лавці, в тіні, причаївся слуга 2 і читає книгу, посмоктуючи великий палець.) І нема тобі що робити? Тільки на службу поступив, а вже ухиляєшся від справ.

Слуга 2 (Неохоче відривається від книги.) Чому ж, старший? Мені велено підготувати все до чаю, а до того часу з’явитися самому. Та й книжечку я взяв недарма — щоб говорити як належить, по-англійськи, а не як якийсь ірландський сільський хлопець.

Слуга 1 (Здивовано підіймає брови.) Та невже сама королева запросила тебе на чай?

Слуга 2 (Також здивовано.) А хіба не кожен слуга до чаю годиться, коли на ньому тримається служба? Мені сказали бути при чаї. Я й стараюся: читаю, щоб не вдарити обличчям у грязюку перед Її Величністю.

Слуга 1 При чаї — не означає за столом, йолопе.

***

Норман скривився. Ці простацькі сільські жарти були далекі від високого мистецтва, заради якого він і запросив Джима.

— Я особисто знайомий з королевою. За чаєм не буває випадкових людей, — долонею пан потер своє хворе коліно крізь тканину грубих штанів.

— Ви знайомі з Її Величністю? — круглі очі Джима стали ще круглішими.

Норман повільно кивнув:

— Вище суспільство — це вузьке коло людей. Вони підтримують одне одного, допомагають і надають послуги. Втім, після смерті мого батька родина ван дер Кімів опинилася викинута.

— Усе завдяки вашому характеру? — Джим запитав і прикусив губу.

Але Норман раптом усміхнувся:

— Кажуть, усі чули, що тобі подобається мій характер. Моє ім’я. Моє тіло. — Він говорив усе тихіше й прикрив очі, поки вони не примружилися до розміру щілин.

Юнак здригнувся. У господаря загострилися риси обличчя, і він став схожий на… на змію!

Джим відсахнувся.

— Я не робив!

— Тоді в нашому домі оселився привид, який ночами мене кличе? Ти знаєш, це ж можна перевірити.

Руки слуги затремтіли. Він завів їх за спину, намагаючись приховати від господаря свій страх. Але Норман бачив. Обличчя Джима знову було білим, а губи пересохли. В очах стояли сльози.

— Нервозність, — містер ван дер Кім знову сперся на свою тростину й допоміг собі встати. — Блідість. — Зробив крок уперед. — Безсоння. — Шепотів, наступаючи на юнака. — Виснаження. — Процідив, загнавши Джима в кут.

Хлопець з силою притиснувся спиною до стіни. Навіть став навшпиньки, щоб не дивитися в очі Норману. Шкіряні чоботи заскрипіли.

— Усі ознаки, що ти схильний до гріхопадіння, на обличчі. — Він підняв руку й заніс її над обличчям Джима.

Звук ляпаса розірвав тишу кімнати.