Розділ 93

Шарлотта від тривоги обгризла всі нігті.

Після їхнього повернення Джима одразу запросив до себе батько. А потім вони взагалі вийшли у внутрішній дворик. А вона місця собі не знаходила.

— Естер, а якщо батько його поб’є?

— Велике діло. Може й поб’є, — лаконічно відповіла кухарка, яка принесла в її кімнату вечерю.

Не в силі ні їсти, ні пити, ні всидіти на місці, вона прогнала стару служницю, і щойно її кроки затихли, сама вискочила в коридор.

Бродила біля входу в сад, як привид, і сховалася за рогом, почувши кроки. Двері скрипнули. Норман увійшов першим, за ним — Джим.

— Передай Томасу, що я велів приготувати купіль.

— Я мо…

— Я сказав «Томасу»! — підвищив голос батько.

Серце Шарлотти швидко закалатало, шаленіючи від страху. Ноги підкосилися. Вона схопилася руками за холодні кам’яні плити, щоб не впасти.

— Але я…

Норман стукнув тростиною й повернувся на каблуках. Він поклав ключі в кишеню свого пальта й підняв вільну руку вгору. Підніс до обличчя Джима, схопив за щоки, стискаючи їх:

— Виконуй накази, Джиме Кукі, — наблизившись, сказав так тихо, що Шарлотта ледве розчула.

Юнак і чоловік дивилися один одному в очі, не в силі відірвати поглядів. Так близько — вони бачили свої відображення в райдужках іншого.

Зляканий, тремтячий, але все ще бунтівний Джим. Непохитний, роздратований і озлоблений Норман із міцно стиснутими щелепами.

Юнак опустив погляд. І замість підлоги бачив лише губи містера ван дер Кіма.

Містер ван дер Кім прибрав руку й похитнувся. Не впав лише завдяки тростині:

— Виконуй, — знову велів.

І Джим здригнувся:

— Так, пане.

Старого Томаса не було на кухні. Лише кухарка, яка закінчувала прибирання:

— Пішов до себе в кімнату, — підказала Джиму Естер. — Як до тебе йти — тільки перший поворот.

За останній час юнак став краще розуміти планування маєтку й менше плутатися. Сподіваючись, що йому вистачить усних пояснень, він збирався йти.

— Візьми, — раптом Естер підняла рушник. Під ним були заготовлене на булочки й марципанові фрукти. Вона відщипнула частину солодощів і простягнула слузі. — Після блювоти їсти не можна, але щоб шлунок не болів.

Джим сором’язливо усміхнувся й, підійшовши до жінки, схопив марципанову кульку. Одразу поклав за щоку, відчуваючи, як горіховий смак наповнює рот.

— Дякую! — Він кинувся, щоб обійняти жінку, але стара махнула рукою.

— Поспішай передати Томасу послання. Пан же чекає.

Старого слугу Норман не соромився. Сів на бортик купелі й скинув із себе одяг. Томас ковзнув по ньому поглядом. Дві темні свіжі плями на зап’ясті. І ще кілька під ключицями. Він знав молодого графа з народження, і ця залежність повільно вбивала не тільки Нормана, а й тих, хто його виростив.

— Вам потрібно зупинитися, пане, — смиренно опустивши голову, промовив старик.

Норман завмер. Він стягував із хворої ноги нижні штани й зупинився, втупившись у слугу.

— Що?

— Отрута, — Томас звик говорити з ним відверто, бачачи за фасадом дорослого грубого чоловіка все ще розгублену дитину.

— Це не твоя турбота, — він скинув нижні штани на підлогу. Спочатку перекинув здорову ногу, потім хвору й сів на дно купелі.

— Вам уже потрібне водне лікування без грози, — зробив висновок Томас.

Норман повернув до нього голову й блиснув очима з-під насуплених брів:

— До чого ти ведеш?

— Ваша залежність загострилася. А такі отрути можуть вас убити.

Норман поворухнувся. Вода в купелі почала плескатися:

— Гроза тут зовсім ні до чого. Бувають дні, коли біль посилюється. Але бувають і ті, коли я просто хочу помитися, — процідив він. — До чого ти ведеш, Томас? — загрозливим тоном повторив містер ван дер Кім.

— Ви не зможете роздягнутися перед ним. Перед вашим коханцем, — відводячи очі вбік і намагаючись не дивитися на Нормана, старий слуга вбив ще один цвях у голову господаря.

— У мене немає. Ніяких. Коханців. І потреби роздягатися теж, — він учепився в краї купелі й підтягнув себе так, щоб сісти. — У домі ходять чутки, що Джим мій коханець? — Норман примружив очі.

— Чому ж чутки. Усі це чули.

— Чули що?! — Він тримався за купіль з такою силою, що дерев’яний бортик почав тріщати під його пальцями.

— Як він стогнав ваше ім’я, — Томас уклонився, щоб приховати рум’янець, який залив бліді щоки. — Ми гадали, що ви були разом.