Розділ 92

Джим стиснув руки в кулаки, і тонкі стебла кали під його пальцями навіть пустили липкий сік. Він не знав, як поводитися. Його пан лежав на могилі й до болю прикушував губу, щоб не дозволити сльозам скотитися з очей, прокласти доріжку по скронях, зупинитися біля вух і зірватися — падаючи на сиру землю.

Норман більше не говорив. Боявся, що Джим почує його схлипування. Боявся, що побачить в очах юнака цілковите розчарування й відторгнення. Вони й без того з трудом спілкувалися.

— Містере ван дер Кім, вставайте, — слуга зробив маленький крок уперед. — Захворієте.

— Я…

«Я скоро помру», — хотів сказати Норман, але слова застрягли в горлі. Його сподівання від життя ніколи не виправдовувалися, і він бачив перехід на інший берег існування як полегшення. Але тепер перед ним з’явився Джим. І йому перехотілося поспішати в могилу.

Норман перестав обіймати себе. Праву руку поклав на землю. Крізь товсті рукавички — всередині з м’яким білим хутром, а зовні щільну шкіру — він відчував лише прохолоду ґрунту.

— Я лише хочу, — хрипко промовив він. — Перепросити перед нею. Що не зміг захистити.

— Ви були маленьким, — юнак підійшов ще ближче.

— Я перестав відчиняти штори. Раптом… вона стоїть там і дивиться на мене з докором. «Ти винен. Ти винен». — пробурмотів він.

Джим ковтнув. Усередині нього лопнула якась натягнута струна й увігналася в нерв, завдаючи жахливого болю. Гаряча непрошена сльоза скотилася по лівій щоці:

— Мій батько… Я теж перед ним винен. Хоч і любив його — ніколи не обіймав. Викручувався й тікав. Запах… Це був сморід. — Юнак почав дихати з відкритим ротом. У носі зібралася вода й стала витікати по перегородці вниз, на губи. — Я не міг. І до церкви ходити не міг. Щоб не чути від священика про шану до батьків. — Він облизнув губи. — І коли батько вмирав, замість того, щоб сидіти біля його ліжка — я пішов до містера Кіма. Реджинальда Кіма. І попросив дати мені притулок, — прошепотів Джим, закриваючи рота руками.

Норман піднявся на ліктях. Схопив тростину, приставлену до хреста, й, спираючись на здорову ногу, насилу встав.

— Поклади одну квітку на її могилу. Мертві спілкуються між собою. Нехай вона віднесе як вибачення… твоєму батькові.

Він почав обтрушуватися. Провів рукою в рукавичці по волоссю. Порухав плечима, щоб позбутися грудочок землі на спині свого пальта. Кілька разів притупнув хворою ногою.

Джим підійшов до хазяїна ближче й нахилився, залишаючи одну квітку кали на могилі графині ван дер Кім:

— Вибачте. — Він прикусив губу. — І за мене перепросіть. Будь ласка.

Юнак відчув дотик на своєму плечі. Повернув голову. Норман поклав руку, але не наважувався сильно стиснути. Легкий, навіть поверховий опорний жест. Але це було так потрібно…

Джим поклав підборіддя на його пальці. Відчував під шкірою рукавичок худі тонкі пальці з виступаючими кісточками. Пан сильно недоїдав. Почуття провини мучило його набагато сильніше, ніж слугу.

Щойно Джим попросив пробачення, як пружина всередині нього раптом розтиснулася. Перестала колоти нерви. І дихання на повні груди повернулося.

Вина й сором були різними почуттями.

На вулиці стало зовсім темно. І маєтку, в глибині території, вже не було видно.

— Ходімо, — велів Норман.

— Чому не горить світло?

— Бо це дурна витрата грошей. У такий час уже немає сенсу перебувати на вулиці. — Тепер пан сам зачинив двері. А Джим тримав у руці самотню й знизу зламану квітку.

— Але ми ж перебуваємо. — Юнак підніс калу до носа й вдихнув м’який аромат.

— Це лише помилка. Як і все, що тут сталося, — раптом розсердившись, холодно відповів він.