Розділ 91

— Ось! — Джим витягнув велике кільце, на якому було кілька ключів, і його обличчя осяяла радісна усмішка.

— Чому ти так… — У Нормана зірвався голос. Він дивився на карі круглі очі Джима й більше не міг видавити жодного слова. Його стегно все ще палало від спогадів про дотики. — Довго, — видавив містер ван дер Кім і, не чекаючи відповіді юнака, вказав на двері.

Слуга зрозумів без слів. Відійшов від свого господаря. Спочатку, з трудом, відсунув старий важкий засув. А потім, підібравши потрібний ключ, відімкнув замок. Джим штовхнув двері вперед, і ті, шкрябаючи гострими залізними штирями по землі, підняли в повітря пил.

У садовому дворику ван дер Кімів росли рідкісні дерева, хаотично розкидані без жодної логіки.

— Остання, хто захоплювалася доглядом за рослинами, була моя прабабуся. І здається, — Норман здригнувся, незадоволено оглядаючи свої володіння, — у неї зовсім не було смаку. Немає підстав і шкодувати, що я зняв і її портрет зі стіни.

— Там були портрети вашої родини?

— Вони лише духи, які презирливо дивились на діяння молодих.

Джим пощулився:

— Ви вірите в привидів? — Він зробив крихітний крок, майже торкаючись рукавом свого пальта рукава господаря. — Або в те, що вони вами незадоволені.

— Я вірю в Бога. А Бога не потрібно просити дбати про померлих, поки царюють живі, — Норман зробив крок уперед.

— Ви б хотіли, щоб і ваш портрет викинули? — Джим озирнувся на високий кам’яний маєток, який нависав над їхніми спинами грізною масою, що, здавалося, готова була обвалитися й задавити незадоволених у будь-яку мить.

— Я відмовився від створення портрета. Кілька художників намагалися втілити подобу мого обличчя. І в нікого не вийшло. Це стало навіть полегшенням.

Вони неквапливо йшли між дерев, дивлячись уперед і ведучи неспішну бесіду. Вечірній туман поступово підповзав до них сірими стрічками, обвиваючи стовбури старих плодових дерев і їхні ноги у високих шкіряних чоботах. Не чутно було співу птахів на урвищі Кло Мор, лише скрип взуття й дихання двох чоловіків, яке змішувалося в повітрі й витікало парою з рота.

Перед ними поступово виростала невелика будівля з темного каменю. Зверху, на двосхилому даху, був хрест на високій блискучій палиці. А під склепінням виднілося невелике кругле вікно, розділене на чотири частини двома перехресними балками, що знову нагадували формою хрест.

— Це родинний склеп. Тут лежать усі, хто належав до роду ван дер Кімів, — сухо сказав Норман. — Я волію навідуватися сюди наприкінці літа. Щоб принести дари мощам матері.

Вони підійшли ближче, і кивком голови пан наказав слузі дістати ключі. Джим сховав їх у свою кишеню й більше не докучав Норману. Він легко дістав зв’язку й, побачивши потрібний, відразу вставив у двері.

У склепі було темно, холодно й вогко.

Джим щоразу боявся поставити ногу, щоб не наступити на бортик могили й не зламати хитку конструкцію. А Норман ішов упевнено, по протоптаній, знайомій йому вузькій стежці. Він абсолютно точно знав, куди йде, і зупинився біля найсвітлішого хреста, від якого навіть пахло новизною.

— Я наказав слугам установити інший перед від’їздом до Америки минулого року, — Норман поклав руку на хрест і пальцем погладив дерев’яну основу. — Тут лежить моя мати. — Пан зігнувся й розтиснув пальці, дозволяючи квітам упасти на її могилу.

У сутінковому приміщенні Джим добре бачив лише світлі кольори: комір сорочки Нормана, навершник його тростини, бутони квітів кали й хрест на могилі його матері.

— Вона пішла рано. Я пам’ятаю тільки її турботливі руки. І силует. Лише силует, заплутаний у шторах.

— У шторах? — Від холоду Джим затремтів. У нього зуб на зуб не попадав. Він став пританцьовувати на місці, переминаючись з ноги на ногу. 

— Мама сказала, що вони з батьком грають і їй треба ховатися. Вона зайшла до моєї кімнати й обрала місце перед вікном — за шторами. Тонкі завіси, на які потрапляло сонячне світло, робили її надто помітною. Тому вона закрилася другим шаром — тими, які завішували тільки на ніч. — Норман раптом важко опустився на здорове коліно, майже впавши.

— Пане!.. — Джим кинувся до нього.

— Не підходь, — почув сухе.

Норман повернувся на спину й витягнув ноги. П’ятка здорової ноги звисала за бортиком могили. Хвора ж нога розмістилася ідеально. Він лежав, торкаючись маківкою голови основи хреста. Спиною прилягаючи до вологої мерзлої землі й приминаючи собою квіти кали. Мовчав, дивлячись у стелю.

Містер ван дер Кім лише обхопив себе руками, намагаючись зігрітися:

— Напевно, тут нестерпно. Особливо поруч із ним.

Джим стиснув зуби, і вилиці загострилися. Він більше не запитував.

— Вона сама погодилася вийти за нього. Було б краще, щоб тоді якийсь розумний чоловік за неї вирішив, — з гіркотою процідив Норман.