Розділ 90

Шотландія. Теперішній момент. Маєток ван дер Кімів на урвищі Кло Мор.

Джим тільки-но нахилився до однієї з квіток кали й здригнувся, почувши скрип дверей і наступний стукіт тростини. Норман вийшов на поріг у наглухо застебнутому чорному пальто. Піднявся вітер і почав тріпати його волосся. Але пан лише поправив зачіску, пригладивши неслухняні пасма рукою в щільній чорній рукавичці.

Норман поставив тростину на першу сходинку невеликих сходів, що вели з порога у внутрішній дворик. Потім — хвору ногу, а в кінці — здорову.

Джим випростався й відійшов від квітів, ховаючи руки за спину, як злочинець, якого впіймали на місці злочину.

Містер ван дер Кім оглянув його з голови до ніг і, нічого не сказавши, підійшов ближче. Він зняв круглий навершник зі своєї тростини й оголив ніж.

— Я нічого не зробив! — одразу сказав Джим, побачивши вістря, спрямоване йому в горло.

Норман на мить нахмурився, а потім раптом беззвучно охнув і криво усміхнувся:

— Це не для тебе. — Чоловік відвернувся й різким рухом зрізав кілька квітів.

Вони похилилися й упали всередину ящика на землю: безжиттєві й прекрасні. Їхні пелюстки продовжували слабо переливатися перламутровим і блідо-рожевими відтінками, відбиваючи сіре небо з останньою ласкою сонця.

— Візьми два, — наказав пан.

Джим підійшов ближче й зробив те, що велів Норман. Земля в ящиках просохла, тому юнак лише злегка обтрусив пальці від пилу.

Пан, перш ніж узяти решту квітів, зібрав свою тростину: надів навершник і сперся. Юнак простягнув руку, щоб допомогти, але знову зловив на собі колючий погляд, що жалів, як тисячі бджіл.

Норман схопив решту зрізаних квітів, перевернув їх крихкими голівками вниз і кілька разів струснув, наче вибивав килим, а не тримав у руках ніжні рослини. Джим навіть відсахнувся назад.

— Сюди. — Пан вказав на невеликі залізні двері за ґратами за гойдалкою. Вони зачинялися на товстий металевий засув, під яким ще висів і замок.

Вони крокували в ногу: Норман — три рази, Джим — два, але повільніше.

Тростина розмірено стукала по каменю, кали в руках юнака продовжували виділяти аромат.

Містер ван дер Кім простягнув руку, у якій тримав квіти, до своєї кишені.

— Давайте я!.. — вигукнув Джим і відразу ж осікся. — Потримаю… — безбарвним голосом закінчив він.

Коли трупа директора Реджинальда Кіма працювала з живими квітами — їхні витрати були жахливими. Справжні квіти були розкішшю. Можна було зрізати в королівському парку й тікати від полісменів. Можна було купити, виклавши кругленьку суму. У будь-якому разі, коли актори добували квіти — їхні серця калатали, як шалені птахи в клітках. Шиї ставали червоними, очі сухими, а піт стікав по спині.

Джиму було боляче бачити, як Норман поводиться з коштовністю, яку для звичайної людини було непросто дістати.

— Візьми. — Сухо сказав містер ван дер Кім, згинаючи руку в лікті й підіймаючи її вбік. Цього було достатньо, щоб слуга міг дістати ключі з кишені, але юнак чомусь потягнувся до квітів. — Не там. — Кинув він, коли відчув дотик Джима на своїй рукавичці. — Нижче.

Юнак раптом почервонів і зробив невеликий крок назад:

— Квіти ж… у руці, пане. — Він сором’язливо усміхнувся. А на обличчя Нормана набігла тінь.

— Я говорю про ключі. — Чоловік стиснув губи.

— Про ключі?! — Джим прикрив рота рукою й широко розплющив очі. Тепер краска відхлинула від його обличчя, знову залишаючи аристократичну блідість на щоках. — Пр..пробачте. — Заїкнувся він.

Норман повільно заплющив очі, намагаючись не надто відверто закочувати їх. Де були думки цього хлопця? Він не знав і не хотів знати.

Але чомусь власне дихання ставало важким, коли Норман відчував пальці Джима крізь тонку тканину кишені пальто й штанів на своєму стегні.

— Де ж вони..? — Слуга рився так глибоко, наче в кишені був цілий склад непотрібних речей. — Де? — Юнак прихилився до Нормана, майже поклав голову йому на плече й трохи зігнув ноги в колінах, притиснувшись своїм боком до боку хазяїна, занурюючись мало не в душу своєму панові.

— Та дістань же ти їх! — вибухнув містер ван дер Кім.