Розділ 89

Норман примружив очі й раптом сказав:

— Вставай. — Він схопився за тростину й важко сперся на неї. Боковим зором помітивши, що Джим не зрушив з місця, знову прорік: — Вставай! Я покажу тобі дещо!

Хазяїн обійшов стіл і схопив слугу за край рукава. Юнакові нічого не залишалося — тільки йти за ним.

Сходами містер ван дер Кім спускався важко: тростина, хвора нога, здорова. Кам’яна поверхня сходинок була слизькою, і як би сильно він не поспішав — швидко йти зовсім не міг.

Джим плентався позаду й вирішив допомогти йому, торкнувшись ліктя. Норман здригнувся й повернув голову. У темряві коридору його профіль видався ще красивішим: половина обличчя тонула в темряві, а друга була наче виліплена з воску — кожна рисочка була точеною. І строгий ніс з низькою переніссям; і око, що блищало гнівом; і чітко окреслені лінії губ.

Юнак тремтів, але не відпускав руку Нормана. Він відчував тепло його шкіри під сорочкою:

— Я допоможу вам, пане.

— Я не просив твоєї допомоги, — містер ван дер Кім зробив слабку спробу відмахнутися. Підняв угору руку, в якій тримав тростину, і небезпечно захитався.

Джим міцніше стиснув пальці на його лікті:

— Я хочу вам допомогти.

Норман відвернувся й зі стуком поставив тростину на нижню сходинку. Він більше нічого не сказав. Переборов останні дві сходинки й потім вирвався з хватки слуги.

— Чоловіки так багато говорять. І так мало роблять, — пан поправив пасмо волосся, що вибилося з зачіски. — Твої бажання — це лише слова. — Він повів бровою й, відвернувшись від юнака, пішов геть. — Надягни пальто й вийди у внутрішній дворик, — наказав він, віддаляючись коридором. Ритмічний звук його кроків: здорова нога, тростина, хвора. Норман повернув собі контроль.

Джим повернувся до своєї кімнати. Не звертаючи ні на що уваги, він дістав зі скрині пальто й ногою зачинив двері, а потім побіг у бік виходу у внутрішній дворик.

Тут усе було по-старому: гойдалка у формі дощової краплі, кали, стелажі з книгами, висічені просто в камені, і дерев’яні перекриття над головою.

Пана ще не було.

Знаючи, що самому одягатися йому непросто, Джим видихнув. З рота вирвалося хмарка пари.

На вулиці було майже темно, але все ж кілька рожевих променів ще фарбували горизонт.

Юнак застебнув пальто й сховав руки в кишені. Кілька хвилин він роздивлявся втомлене небо крізь кліткоподібні перекриття, а потім відвернувся. Він нахилився до квітів кали й вдихнув аромат: віддалений і ненав’язливий запах був солодкуватим, як у розведеної ванілі.

***

Колись Джим побував із трупою й у Франції. Там він уперше дізнався, що таке справжні пекарські вулички. Це було зовсім не те, як місця, де він виріс.

У Франції здоба пахла неймовірно! І здавалося, була скрізь.

Пекарі виставляли свої вироби у вітринах, залах і просто на вулицях. Тут були всілякі приправи й начинки, форми й розміри, і повсюди витав флер солодощів.

— Смачно? — Вони з Марією втекли кудись якомога далі від трупи й купили кілька булочок. На перший погляд, вони були круглі, але насправді — тісто скочували у формі равлика: маленька серцевина, навколо якої кружляв увесь інший світ. Зверху булочка була залита теплим ванільним кремом, а всередині було стільки кориці, що Джим відчував її, як піщинки на язиці.

Вони прийшли на берег річки й сіли просто на землю під мостом.

— Дуже! — юнак облизнувся. — А в тебе з чим?

— Шоколад! — Марія розпливлася в усмішці й з жадобою подивилася на свою булочку. — З’їла б усю, але талія сучасної дівчини не повинна виходити за обхват рук чоловіка. — Вона широко розкрила рота й відкусила половину, повністю замазавши губи в м’який крем.

Джим зареготав. Він простягнув руку й пальцем прибрав рештки з її щоки, а потім облизав свій палець:

— Ну от тепер, панночко Кім, доїдай сама. Не буду після твоєї слини булку доїдати!

— Феф! — щось пробурмотіла Марія з повним ротом здоби, так що щоки відстовбурчились. Вона легенько штовхнула Джима ліктем під ребра. Але хлопець лише сильніше засміявся й навіть упав спиною на прохолодну землю.

Ваніль тоді пахла чудово.