Розділ 88

Норман повільно підняв погляд на юнака й почав вивчати його обличчя: бліде, з вологими краплями на лобі, пересохлими губами. Його очі стали більшими й темнішими через раптове виснаження організму блювотою. Вії довгі. Тінь падала на запалі щоки.

— Давно не болить, — скрипнувши зубами, відповів містер ван дер Кім.

— Що з нею сталося? — щиро поцікавився Джим, зовсім не відчуваючи, як у кімнаті впала температура. Його й без того бив озноб: руки тремтіли, тремтіла й поверхня ромашкового відвару в склянці.

— Родова травма, — відчуваючи, як підіймається напад злості, процідив Норман і схопився рукою за край столу. Чотири пальці він поклав на кришку стола, а п’ятий — великий — завів під низ і міцно, до болю й до побіління долоні, стиснув.

— Ви з народження такий? — Джим зробив ковток. Було гірко й гаряче. Він подавився й закашлявся. Краплі відвару полетіли з його рота в усі боки.

Норман скривився. Усе ще не відпускаючи стіл, відхилився назад, торкнувся спинки стільця.

— Я з народження набагато краще за тебе знаю етикет, — говорив глухо, придушуючи дивні змішані почуття, що розквітли отруйною квіткою в грудях і душили його зсередини. — Рот треба прикривати серветкою! — і все ж гаркнув.

— Вибачте! — швидко відповів Джим і відставив склянку на стіл. Покрутив головою, але серветки не знайшов. Він смиренно склав руки на колінах, але замість того, щоб опустити голову, — уставився на Нормана.

Юнак був як живий контраст: білий і чорний. Лише жовтуваті тіні газових ламп і живого каміна за його спиною додавали барвистих відблисків.

— Тобі личать сині сорочки, — раптом сказав Норман. — Носи їх. Мої очі втомлюються дивитися на тебе в білому. Ти постійно бруднишся й ходиш у брудному.

Джим шмигнув носом.

Звук досяг вух містера ван дер Кіма, і він різко замовк. Знову подивився на юнака в тиші.

Жовтувата пляма від світла газової лампи впала на щоку над вилицею. Якби це бачив художник, йому б сподобалося? Кому б не сподобалося бачити живу скульптуру?

Норман змусив себе розтиснути руку. Спочатку відпустив низ стола — прибрав великий палець. Потім і всі інші.

— Тебе ж, — сказав він і на мить прикусив нижню губу, — ніщо не зробить блідим, правда, Джиме? Змушу я тебе переодягнутися чи дозволю залишитися таким, як є — ти будеш привертати їхню увагу.

— Кого? — понизивши голос до шепоту, нахиляючись уперед, перепитав юнак.

— Усіх.

— Кого всіх?

— Людей.

— Але тут нікого немає.

Норман подався вперед. Тепер вони дивилися один на одного близько. Їх розділяв тільки стіл і кілька склянок з відваром ромашки.

— Навіть цього достатньо, щоб відчайдушно страждати.

— Я завдаю вам болю? — Джим нахмурився.

Жовта тінь на його вилиці зсунулася й упала прямо в темну ямку, зробивши її сірою.

— Мені ніщо не може завдати болю, — Норман загравав щелепами. — Я виніс достатньо болю, щоб його більше не відчувати.

— Тоді чому ви страждаєте? Я вам не подобаюся? Відпустіть мене.

— Тобі нікуди йти, — відрізав Норман і знову відкинувся на спинку стільця. — Тобі нікуди… йти, — зітхнув він. — Мені доведеться терпіти твою присутність вічність. Як моїй матері присутність мого батька. Священик вимагав, щоб я поховав їх поруч. Мені було дев’ятнадцять, і я ще не вступив у права спадкування.

Юнак мовчав. Йому було куди йти. Але він не міг розповісти про це Норману. Інакше його втеча буде поставлена під загрозу. Але набагато гірше — Шарлотта. Леді ван дер Кім дістанеться значно більше. Він не сказав. Запитав інше:

— Вони не любили одне одного? — Джим підсунувся ближче, сів на край крісла.

— Як ангел і демон.

— Я не знайомий з Писанням, — юнак опустив вії.

— Це не має значення. Достатньо уявити: змія забралася на квітку кали й стискала її бутон, поки той не відокремився від стебла. Ймовірно, це називають смертю душі. — Норман відвів погляд. У напівтемряві кабінету його сльози не були помітні, але він увесь тремтів, боячись, що Джим побачить.

— Такий був її вибір.

— Жінкам не дозволено обирати, — виплюнув пан.

— Якщо вас це турбує — дайте леді Шарлотті шанс.