Розділ 87

Норман не став чекати, поки Джим повернеться до кабінету. Він поставив тарілку в тарілку й узяв у одну руку. Другою спирався на тростину.

Він виніс тарілки з кімнати й залишив їх далі на сходах, вважаючи, що слуги заберуть.

Містер ван дер Кім був злий на Джима. Йому хотілося вивернути всю цю їжу йому на голову.

Цей вечір мав пройти в насолоді мистецтвом. Норман написав кілька сторінок п’єси. Уявляв, як вечерятиме з юнаком і читатиме сценарій.

Але тепер він лихоманково шукав у своєму кабінеті якісь трави, щоб заспокоїти розбурханий шлунок Джима.

Суха ромашка — кинути в окріп і зробити слабкий відвар.

Норман усе ж узяв дзвіночок і почав дзвонити.

На подив, Томас почув. Він прибіг: поспіхом човгаючи ногами в товстих стоптаних чоботах, і помітив повні тарілки з їжею, які пан виставив на сходи. Але піти з ними йому не дали. Містер ван дер Кім покликав його до кабінету й наказав принести чайник гарячої води й кілька склянок.

Коли Джим повернувся, Норман сидів за порожнім столом і переливав міцний відвар з однієї склянки в іншу, де була вода.

— Чому так довго? — незадоволеним тоном запитав пан.

— Прибирав… — ледве ворочаючи пересохлим язиком, відповів слуга й прихилився до дверного одвірка. Він весь тремтів від слабкості й холоду.

— Не їси рибу? — Струмка жовтого відвару повільно лилася з однієї високої скляної склянки в іншу. Навіть у світлі слабких газових ламп можна було помітити, як блищить гладка поверхня рідини. — Хіба твій батько не працював на кораблі?

— Так і було, — Джим притиснув вологий лоб до сухого дерева й пробурмотів. — Він уходив у море, місяцями не мився й повертався просякнутий рибою й потом. Як би я не любив батька — витримати це могла тільки моя мати. Воно в’їдалося під шкіру й залишалося там на довгі тижні. А потім… — юнак гірко зітхнув. — Він знову уходив у море.

***

Джим біг уздовж причалу. Його мама, яка надто довго возилася зі свіжими пиріжками: пекла їх, замазуючи носа в борошні; викладала на дно плетеного кошика; а зверху укутувала чистою білою тканиною — йшла надто повільно.

Хлопчисько біг підстрибом, перескакуючи великі й дрібні камінці на своєму шляху.

Корабель гудів. Щойно прибув. Хвилі плескалися об білосніжні борти. А люди, маленькі мурашки, прилипли до поруччя палуби й видивлялися своїх.

Сонце стояло в зеніті.

Дружини й мами, діти й зяті — всі зустрічали моряків.

Джим підстрибнув і помахав рукою:

— Тату! Па! — на все горло закричав хлопчисько.

— Я майже вдома!.. — долетіло слабке з корабля.

Але тоді він уперше побачив свого батька за останні місяці: міцного, з рудою пухнастою бородою, у розтягнутому одязі службовця морського флоту.

Батько був здоровий і бадьорий. І щасливішого за хлопчика в той момент не було.

— Мамо! — Джим нарешті побачив свою матір серед натовпу. — Тато повернувся!

***

— Іди сюди, — наказав Норман. Він закінчив переливати відвар ромашки в склянку з теплою водою й дозволив Джиму знову сісти в крісло.

Поки юнака не було в кабінеті, запахи вивітрилися. Але він ослаб, тому з труднощами відпустив дверний одвірок. Спочатку сперся рукою на спинку одного крісла, потім другого. І лише тоді сів.

— Болі є? — Містер ван дер Кім підсунув йому відвар ближче.

Джим повільно похитав головою:

— Тільки сили покинули.

— Це минеться. Усе минає. І це минеться, — задумливо протягнув Норман.

— А ваша нога… — юнак зробив ковток. — Вона давно не болить?