Розділ 77

Ірландія. Два тижні тому.

Реджи не спалося. Перед внутрішнім зором стояли примружені від злості очі того багатого пана. Він не простягнув руку у відповідь. І кинув отруйні слова.

Реджи курив сигарету за сигаретою, тушачи недопалки в старій попільничці. Він хапався за голову, потім за перо. Кидав усе це й знову курив. Поки не зачепив рукою відкриту чорнильницю. Та перевернулася й вилилася йому просто на новенькі штани.

Він застогнав від безсилля. Відкинувся на спинку стільця. Утупився в низьку стелю дешевого вар’єте.

Грошей катастрофічно не вистачало. Цей проклятий костюм купила його донька Марія:

— Ти ходитимеш вулицями як достойна людина. З гордо піднятою головою. І скликатимеш усіх зевак на виступи твоїх хлопців. Тату! — Вона поклала руки йому на плечі й струснула. — Щоб їсти свинину, булочки треба продавати по десять центів. Але щоб продати булочки, їх треба спочатку купити! У твоєму обшарпаному вигляді тебе сприймуть хіба що за жебрака. Тож тримай. — Марія віддала йому костюм. — Потратила всі свої… накопичені.

А тепер штани були зіпсовані. Втім, Реджи вважав, що зіпсували їх не чорнила, а зневажливий погляд випадкового гостя, яким той втоптав у бруд його хвору гордість.

— Не спиш? — До кімнати без стуку увійшов Алістер. Його найкращий друг. Його найближчий друг.

Він був високий, крихкий і ніжний, наче квітка. Пухкі губи, м’які риси обличчя. Коли він сидів у перуці з жіночого волосся, то взагалі скидався на леді.

— Не сплю, — буркнув Реджи й, повернувшись на стільці, простягнув до нього руки. — Утіш мою хвору голову.

Алістер обійшов стіл і, підійшовши, сів йому на коліна. Поклав свої долоні на гарячі скроні містера Кіма:

— Не думай так багато — захворієш.

— Мені нема чим годувати родину. Тебе. Марію. Решту. А цей сноб…

— Він заплатив хороші гроші за спектакль. Ми зможемо протриматися кілька тижнів.

Алістер добре розбирався в математиці. Реджи допускав друга до бухгалтерської книги, і той був єдиним, хто знав справжній фінансовий стан трупи.

— Не допускай Єрмона до документів — і паніки не буде, — гладячи Реджи по волоссю, захихотів Алістер.

— Деклан теж дещо розуміє, — зітхнув директор Кім.

— Ми всі дещо розуміємо. Але коли не знаємо істини, а віримо в правду, то живемо легше й котимося, як перекотиполе. — Алістеру було важко втішати друга, але він не міг дозволити Реджи взяти на себе всю ношу. — Я завжди буду поруч.

Дзинь…

Срібний дзвін пролунав за дверима. Хтось увійшов до вар’єте.

Реджи глянув на наручний годинник. Близько четвертої ранку. Кому знадобилися їжа й видовища?

— Ходімо, — поплескавши Алістера по попереку, сказав він.

У закладі розпоряджався Муссі. Тож гості могли бути до нього. Ледве дихаючи, чоловіки притулилися вухами до тонких дерев’яних дверей, поїдених міллю й старістю.

— Містер ван дер Кім надіслав листа для директора мандрівного театру.

— Господь послав нам благословення, — одразу вищирилася дружина Муссі. — Якщо він пропонує гроші — скажи, що відсоток за оренду сцени стане вдвічі більшим.

Алістер затулив Реджи рота рукою й засичав йому прямо у вухо, обпалюючи диханням до помітної червоності:

— Не смій. Не смій. Терпи.

Реджи закотив очі. Вони справді не могли вказувати господарям ціну.

— Ні. Це не про спектаклі. — Слуга зам’явся й затих. Про таке голосно не говорили. Але старі Муссі підганяли його.

— Що там? Що?

— Пан хоче викупити душу, — ледве чутно промовив слуга й вручив їм листа, щільно запечатаного сургучем.