Розділ 74

— Не… — Джим раптом запнувся й ковтнув.

Він знав одну Марію. Але вона ніколи б не підписала лист як «твоя Марія». Або… підписала б?

Норман примружив очі й повільно поклав блідо-блакитний конверт поряд із ножем для паперу:

— То ти знаєш?

Джим мовчав і кусав щоки зубами, обгризаючи ніжну шкіру всередині.

— Читай, — містер ван дер Кім відкинувся на спинку стільця й поглядом вказав на лист.

Юнак простягнув руки. Він намагався приховати хвилювання, тому надто швидко схопив конверт і зламав сургуч. Потім узяв ніж і надто різко провів по краю паперу. Джим зачепив вістрям шкіру на пальці, і червона кров бризнула на правий куточок конверта.

Норман скрипнув зубами. Але нічого не зробив. Переплів пальці й поклав руки на живіт, намагаючись контролювати дихання.

Джим відклав ніж і витягнув листа. Подряпина все ще кровоточила, тому він підніс руку до обличчя й лизнув палець. Лише потім, поглядаючи на пана з-під лоба, почав читати вголос:

— Дорогий Джиме… — Юнак закашлявся.

Це зовсім не було схоже на звичну манеру спілкування Марії з ним. Але почерк був схожий на той, що він запам’ятав.

Норман відвів погляд і став розглядати куток кімнати. Ідеальний, правильний кут. Одна стіна стикалася з іншою й утворювала досконалий ансамбль. У кутку було темно, але в відблисках каміна він бачив стару сріблясту павутину. Павуки давно повиводилися з замку. Їх усіх з’їли змії.

«Любий Джиме,

пишу тобі радісну звістку. Трупа батька вже покинула Ірландію, і ми на шляху до тебе. Було непросто розшукати адресу дому твого хазяїна, але ми вписали в наш графік відвідини округу Хайленд.

Сподіваюся, у тебе все добре.

Тепер ми часто їмо смажених поросят замість курячих крилець. І хлопці більше не виступають у найдешевших вар’єте. Батько зміг домовитися про кращий заклад.

Я тепер живу в кімнаті з Єрмоном. Але він більше не веселить мене.

У нас усе добре. Але чомусь тоскно.

Їдемо до тебе на зустріч. На початку квітня будемо виступати на головній площі найбільшого міста Хайленда. Попроси у свого господаря вихідний.

Сподіваюся, у тебе все добре. Бо в нас усе добре. Але чомусь тоскно.

Твоя Марія Кім».

Щойно Джим закінчив читати листа тихим, уривчастим голосом, Норман різко підхопився зі свого місця й, спираючись на тростину, обійшов стіл.

Він наблизився до юнака й, перенісши вагу на здорову ногу, присів на дубову стільницю просто перед ним. Містер ван дер Кім простягнув руку й вирвав листа з пальців юнака. Недбало кинув його на підлогу.

— Отже, Марія Кім — донька директора мандрівних акторів? — кривлячи губи, поставив питання. Але Джим чув лише тиск у голосі. Чоловік не запитував — він стверджував. — Ви знайомі.

— Знайомі, — опустивши голову й боячись розгнівати його, прошепотів Джим.

— І які у вас були стосунки?

— Не такі! — Він раптом підняв налякані очі й втупився в обличчя Нормана, яке застигло, мов маска.

Джим хотів виправдатися, просити вибачення й упасти ниць перед ногами пана, аби той тільки не ображався.

— Ми зітремо всі спогади з минулого життя, — холодно заявив містер ван дер Кім і простягнув руку до горла Джима, стиснув його.

Норман великим пальцем гладив Джима по кадику, що нервово сіпався. Він наблизився й слухав нерівне дихання, вдивляючись у тремтячі очі юнака:

— Чому я так сильно хочу розірвати тобі горлянку? — У злому шепоті чулися надривні нотки. Лють і безпорадність, змішуючись у холодному повітрі, проникали в вуха Джима, лоскочучи кожну волосинку. — Хочу висушити тебе до кісток. А потім змішати твою кров з отрутою. — Норман натиснув на шию. Джиму забракло повітря. Він розкрив рота, але не зміг видати жодного звуку. — І пустити цю чорну гниль собі по венах. Ти — це я, — прохрипів Норман, натискаючи трохи сильніше. — Твоє тіло належить мені. Твоє життя. Але цього замало. — Він замовк і до болю стиснув щелепи. Змусивши себе прибрати руку з шиї юнака, містер ван дер Кім ледь чутно застогнав від пекучого болю, що роздирав йому грудну клітку. — Твої думки. Твоє серце. Твоя душа. Усе це має належати мені.

Намагаючись угамувати дрож у руках, Джим до побіління пальців вчепився в підлокітники крісла.

— Пробачте! — прохрипів слуга. — Я винен!

— Безумовно. Ти в усьому винен, — Норман сперся на тростину. — Тепер мені знадобиться більше часу на цій землі.