Розділ 72

Норман прокинувся удосвіта. До перших криків півнів на вулиці ще панувала ніч. Він розім’яв свою скалічену ногу, пальцями стискаючи напружені кам’яні м’язи.

Останнім часом біль не так сильно дошкуляв йому. Він часто прикладав до себе змій. Тому замість судом у нього з’явилось тремтіння.

— Сьогодні треба утриматися… — пробурмотів Норман, слухаючи виття вітру за вікном.

Холодне повітря просочувалося в кімнату, і йому не хотілося вставати. Тепла ковдра притискала його до ліжка. А подушка була дуже м’якою.

Але ні лежати, ні сидіти в нього не було сил.

«— Вам усе одно недовго лишилося».

Слова торговця зміями дзижчали роєм бджіл у голові Нормана. Думки жалили душу. Було шкода себе. Хоч раніше він і мріяв про звільнення від життя, але коли час почав витікати крізь пальці, містер ван дер Кім перестав спати спокійним сном.

Шурхочучи постільною білизною, він підвівся з ліжка й звісив босі ноги. Одна — природної довжини: стопа торкалася підлоги. Друга — трохи коротша: двох дюймів не вистачало, щоб відчути опору. Порожнє місце, яке неможливо було заповнити. «Каліка». Він із відразою подивився на себе й, намагаючись не затримуватися думками, одягнувся й пішов до слуг.

На кухні вже повним ходом парували каструлі. А на подвір’ї рубали дрова.

Томас і Естер. Старі, які виростили його. Але жодної приязні до них Норман не відчував. Це сентиментальна Шарлотта кидалася їм в обійми, наче онука до бабусі й діда.

— Я буду снідати. — Постукавши тростиною по підлозі, містер ван дер Кім привернув увагу Естер. — І подайте хлібні булочки до чаю.

Стара вклонилася:

— Так, пане. — Смирно відповіла й, дочекавшись, поки він не покине кухню, здивовано пробурмотіла, знизуючи плечима. — Чого це вам раптом захотілося борошняного?

За сніданком господар переглядав листи. На столі лежала ціла стопка паперів. Вона лежала рівно. Нижній край збігався з горизонтальним кутом столу, а лівий — з видовженим. Поруч із конвертами, на відстані п’яти дюймів Естер залишила миску прісного супу. Перед нею, на відстані десяти дюймів стояв гарячий чай і шість дюймів від чайника до повитих парою булочок на срібній тарілці. Їжа стояла на столі у формі ідеального трикутника. І лише листи, що лежали лівіше, псували гармонію.

— Джиму Кукі прислали лист.

Норман зосереджено читав зміст листа. Його очі рухалися повільно, переглядаючи слово за словом. У кімнаті висіла тиша. Лише папір хрустів під пальцями.

Конверти лежали рівно. Один на одному. Ті, що були пухкими, з безліччю аркушів і додатковими вкладеннями — знизу, а тонкі з короткими записками на половину сторінки — зверху. Навіть прохолодний вітер, що пробрався крізь тріщини в камінні, не наважувався гратися з ними. Коротка грань конвертів лежала вздовж вузької частини столу, а довга — вздовж видовженої.

Лише полум’я свічки затремтіло в центрі столу. Коливна тінь падала на стіл на відстані фута від сніданку Нормана і його конвертів. Пан і його їжа були приховані сутінками. Штори намертво закривали вікна.

Він недбало відклав записку, яку йому прислали з села. Папір ліг криво. Видовжена частина була навскіс від кута столу. Краї листа були пом’яті.

Містер ван дер Кім потягнувся за наступним конвертом. І Томас повторив:

— Лист для Джима Кукі. Що з ним робити?

Звук чужого голосу вирвав Нормана з власних думок. Затримавши руку над наступним папером і повільно подивившись на булочки, які вже не парували — швидко остигали в холодній їдальні. А потім піднявши розсіяний погляд на слугу, запитав:

— Для кого?

— Для вашого… — збентежився він, і на щоках проступили червоні плями неправильної форми, — юнака.