Розділ 71

Дім Уілсонів, до обіду.

Кілька годин тому вони підписали папери. Перо скрипіло. Джим нервово смикав ногою, поки Хіль чиркав літери чорними чорнилами.

Вони сиділи в кабінеті бургомістра один навпроти одного. Один за столом, а другий у кріслі, яке нещодавно займав граф ван дер Кім.

У присутності Нормана на лобі Хіля виступала волога іскрина. Його пальці тремтіли.

Джим таких почуттів не викликав. Лише легке роздратування. Він усе ще не вірив, що симпатичний молодий чоловік, який постійно крутиться вужем навколо Шарлотти, — щиро не зацікавлений у ній.

— Ось тут, підпишіть. — Він розгорнув папір, і Джим підскочив.

Юнак деякий час читав про себе все, що написав Хіль, і задоволено зітхнув:

— Захищати міс ван дер Кім до мого від’їзду з маєтку на урвищі… — Не дослівно процитував Джим, ставлячи крихітний підпис у кутку аркуша.

— Чому так скромно?! — Хіль стукнув кулаком по столу. Джим бачив, як пішла брижа по поверхні відкритої баночки з чорнилами.

— Більше — не вмію. — Збрехав він.

Юнак до кінця збирався себе захищати. Такий крихітний підпис можна було зішкребти ножем, і ніхто б не довів, що там було саме це, а не випадкова крапля чорнила.

Хіль підтиснув губи.

У тягучій тиші вони дочекалися, поки документ не просох. Майже не дихали. Лише слухали стукіт великих золотих годинників, що стояли на каміні й відраховували кожну хвилину.

Тук-тук-тук.

Вони навіть дихати стали повільно, у такт цій дивній музиці.

— Готово! — Першим не витримав Хіль і, поставивши внутрішню печатку, почав згортати папір у тонку трубочку.

З верхньої шухляди столу дістав просту мотузку, перев’язав документ, а зверху запечатав сургучем. Шелестячи папером, він поклав документ у шухляду й зі скрипом зачинив її.

— Тепер ваша таємниця в безпеці. — Містер Уілсон поплескав по дереву. Те відповіло глухим звуком.

— Я постараюся добре виконати свою частину. — Пообіцяв Джим і простягнув руку.

— Уже постарайтеся. Інакше я знайду вас хоч на краю землі. — Він простягнув свою у відповідь, але Джиму не вірив.

***
Теперішній момент.

Заставши слугу ван дер Кіма перед виходом, Хіль вирішив ще раз натиснути на нього:

— Виконуйте свою частину. — З запалом виплюнув Уілсон.

Джим струснув його руки з себе:

— Головне, ви виконуйте. Не думаю, що містер ван дер Кім залишить мене в живих, якщо дізнається. Тоді вже леді Шарлотта позбудеться останнього прихистку. — Змахнувши зі свого пальта маленькі пилинки, Джим уклонився.

— Я стану її останнім прихистком. Не ви! — Голосно сказав йому в спину Хіль.

Але Джим більше не збирався затримуватися… у Шотландії.

Карета з гуркотом котилася вибоїстою гірською дорогою. Чим ближче був маєток, тим гірше ставало настрою Нормана.

Двічі йому довелося спати… ні, спати він не міг — лежати в ліжку з Джимом. І йому це сподобалося. Він хотів знайти привід знову привести юнака до себе й не знаходив.

Норман м’яв серветку в руці й кривив губи, поглядаючи у вікно на сутінкові пейзажі.

У березні темніло рано. Сонце згасло, і на вулицях запанувала сірість. Ще не ніч, уже не день. Він не любив цю пору доби. Його зір ставав слабким, а хода — невпевненою. І навіть під час їзди Норман не розумів, наскільки рівно сидить. Він відчував, що то надто близько притулився до вікна, то до Джима.

Друге було гірше — він усе ще не знаходив приводу покликати його до себе на ніч.

Норман міг наказати, але це було не те, за чим він полював. Гра. У дитинстві йому так мало вдавалося пограти, що тепер пан любив грати. Йому було цікаво, щоб Джим прийшов за своєю волею. Але нічого не приходило в голову.

Розлючений до краю, навмисно голосно стукаючи тростиною, він пройшов до своєї кімнати й грюкнув дверима так, що посипався пил.

— На добраніч. — Джим одразу вклонився перед Шарлоттою.

— А… — Вона потягнулася до нього, хотіла щось сказати, але одразу прибрала руку. — На добраніч. — Натягнувши усмішку, процідила крізь зуби. — Якщо батько не знайде вам на завтра багато роботи — сходімо на вересневе поле.

— Хіба там зацвіли квіти? — Шукаючи привід відмовитися, запитав він.

— Щось та зацвіло. — Махнувши спідницями, відповіла Шарлотта й швидко пішла в бік своєї кімнати. — Або в тебе під оком розквітне синець, Джиме Кукі… — собі під ніс пробурмотіла вона.