Розділ 68

Щойно відлунали останні дзвони — двері в передпокій маєтку Уілсонів розчахнулися.

Норман стягнув чорні шкіряні рукавички й струснув ними. Краплі води безладно розлетілися.

— Перед від’їздом ми пообідаємо. — Сухо сказав він слузі. І, роблячи три кроки, пішов коридором.

Містер ван дер Кім найняв екіпаж, щоб дістатися до будинку бургомістра. Там було темно й спокійно. Норман простягнув руку до простої зав’язки й смикнув. Штори впали, остаточно ховаючи його постать від цікавих поглядів.

Дощ люто хльостав. А грім оглушав. Але все ж Норман не міг відмовити собі в задоволенні перевірити свою нову іграшку. Він дістав із кишені білосніжну красуню.

Та обвилася на його руці.

Кількість зміїної отрути потрібно було уважно контролювати.

Норман закотив рукав пальто й сорочки. Рукавички не знімав. Був готовий у будь-який момент відірвати її від своєї шкіри зубами.

Його організм мав величезну опірність до будь-якого наркотику — Норман труїв себе разом зі своїм батьком.

Тільки той з часом помер: його серце розпухло, і кров пішла з носа. Але жоден лікар не зміг сказати, що причина була в повільних отрутах.

А Норман — вижив. Лише приохотитився. Відчуття легкості, яке з’являлося в його хворому, скаліченому тілі, наповнювало його, давало сили, хибну надію. Непереможність. Таке приємне відчуття, наче перекочувати на язиці марципанову кульку. Хоча він не любив солодкого. І знав, коли потрібно зупинитися.

За столом у домі Уілсонів було шумно й весело: молодий бургомістр, його матінка, сестри, Джим, Шарлотта. Усі вони щось обговорювали.

Норман деякий час здалеку спостерігав. Вони говорили, веселилися, шуміли, яскраво жестикулювали. Одним словом — поводилися як дикуни.

Але якщо поведінка Уілсонів його не турбувала, то ось власна донька й слуга, які були червоні від сміху й навіть поставили лікті на стіл — Нормана турбували.

Шарлотта й Джим сиділи надто близько. Іноді стикаючись чолами.

— Грім замість музики? — Підвищуючи тон, запитав він, і тут же все стихло.

У кімнаті раптом потягнуло холодним повітрям з ароматом землі.

— Дорогий графе, — матінка Уілсон встала з-за столу й милою усмішкою підійшла до нього, намагаючись узяти під руку.

Жінка була ще молода, навіть у соку й усе ще перебувала в дітородному віці. У неї була суха шкіра з неприродним рум’янцем від фарби. Погано приховані мішки під очима. І гнилявий запах з рота.

Норман відсунувся, не даючи й шансу себе впіймати.

Вона розчаровано видихнула. Народити дітей графу було непоганою витівкою. Навіть позашлюбних! Тому вдова Уілсон зробила ще одну спробу:

— Чому ж потягнуло могильним запахом? Ви ходили на кладовище? — Навмисне грайливим, фліртуючим тоном запитала вона, скромно, як дівиця, опускаючи вії й розгладжуючи пальцями складки на спідниці.

— Лише пройшовся від воріт до порога вашого дому. Кажуть, не надто добре ховати родичів перед входом. — Зло відповів він і, обходячи жінку стороною, пішов до вільного місця на чолі столу.

Вдова Уілсон стояла спиною. Вона стиснула руки в кулаки. Її щоки палали від сорому. Облили помиями й на маківку плюнули з балкона. Як їй тепер дивитися в очі дітям?!

Кіготь сорому дряпав стінки її серця. Вона була старша за графа всього на кілька років. Але не обов’язково так вказувати на її вік!

— А нагадайте, де похований старий Уілсон? Якщо прямо перед будинком, я принесу підношення його душі до від’їзду.

В однієї з дочок Уілсон тремтіли руки. Вона впустила ложку, і та брязнула з гучним «дзинь».

Норман скривився:

— Його дух точно з нами, — задумливо обводячи очима високий стелю з ліпниною й позолотою, пробурмотів він. — Як часто вночі він вас кличе? Просить піти з ним або лягти з іншим чоловіком у постіль?

Він опустив голову й уп’явся поглядом у спину тремтячої вдови Уілсон.

— Майте совість, тримати траур хоча б півтора року, пані. Інакше ви не кращі за бордельну дівку. Або ви такий приклад збираєтеся подати дочкам? У такому разі, — містер ван дер Кім подивився на бліде обличчя Уілсона. — Вашій родині не можна відати справами округу.