Розділ 66

Старий втупився в очі Нормана. Його погляд нічого не виражав. Миттєве захоплення від вигляду змії зникло, наче його й не було.

— Не продам, — раптом холодно заявив старик, ставлячи дві невеликі залізні клітки на прилавок. — Бачу, що берете не для лікування. Так ви всіх втратите.

— Ви ж нічого не втратили, — Норман не відповів. Він опустив руку в капелюх і струснув змію, ніби то була не жива істота, а брудна рукавичка. Та впала з тихим вологим ударом.

Йому було байдуже — вдарилася вона чи ні. Лише інструмент, схожий на будь-який інший, яким він видаляв чорні зуби деяким знатним панам.

— Це те, що я придбав після того, як втратив усіх. У мене нічого не залишилося. — Старий опустився вниз, ніби вклоняючись, але насправді просто підняв свою дудочку й витер пальцем жовті сліди, що залишилися на дерев’яній поверхні від його зубів. — У мене була любов. І діти. Тепер тільки змії й цей шатер.

— Любов усе руйнує. Немає сенсу до неї прагнути. — Норман повільно заплющив очі: спочатку опустилося ліве віко, потім праве. — Я бачив, як батько любив мою сестру. Це було безжально. — З відразою виплюнув він, більше не збираючись нічого говорити.

Дістав із внутрішньої кишені пальто гаманець і кинув на прилавок один фунт.

Старий глянув на нього зверху вниз.

Багатий пан знав ціну дорогого товару. А йому були потрібні гроші. Вчити когось життя, особливо того, хто вже стояв однією ногою на березі смерті, було марною тратою часу.

Торговець бачив те, чого, здавалося, не помічав ніхто в оточенні багатого пана: широкі зіниці, краплі холодного поту, що збиралися біля коріння волосся, пересохлі кутики губ і прискорене серцебиття.

Ця людина майже не відчувала голоду. У роті мала бути сухість — отже, його мучила спрага. Супи. Він міг їсти тільки супи.

Старий жадібно схопив фунт і покрутив його в брудних пальцях. Він іще сумнівався, але все ж вказав на білу змію в капелюсі:

— Забирайте. Вам усе одно недовго залишилося.

Норман скривив губи й холодно відповів:

— Приготуйте могилу. Коли піде кров горлом — не шукайте мене. Повзіть на кладовище самі.

***

Шарлотта сиділа у своїй кімнаті. Вона відмовила Хілю. Вона відмовила Хілю!

Ця думка бентежила її. Це виявилося приємне відчуття — насолоджуватися його ображеним виразом обличчя. Хоча вона не хотіла завдавати йому болю, але раптом зрозуміла, що їй це сподобалося.

Раніше жоден чоловік, який отримував відмову, не висловлював свого розчарування. Вони були злі. Агресивні.

— Ти! — Один із них схопив її за волосся. — Нікчема! — І з силою вдарив Шарлотту по щоці.

Червоною квіткою розцвів слід на її ніжній шкірі. Але крім образи — вона не відчувала нічого. Лише приносила черговий доказ батькові, чому саме цей кандидат не годиться.

Але Хіль…

Це було щось інше. Можливість відкинути його була вибудувана нею самою. Не для того, щоб довести батькові, що його смак абсолютно огидний. І не для того, щоб уникнути нав’язаного шлюбу.

Шарлотта й сама не розуміла. Але не могла уявити чоловіка поруч із собою. Набагато більше її манили картини запаленої фантазії. У заплутаних шовкових простирадлах, де їхнє волосся переплететься, як колосся ячменю, вона прокидатиметься з жінкою.

Вона нікому про це не говорила. Навіть її дорога Естер не знала. І ця маленька таємниця дражнила її почуття. Шарлотта закушувала нижню губу, поки та не наливалася кров’ю, не ставала червоною. Поки дихання не прискорювалося. А груди не переставали здійматися. І біль не скручувався отруйною змією внизу живота.

Це було гріховно. Це було заборонено. І одного разу, бачачи її розгублений погляд, відчуваючи, що думки доньки літають надто далеко під час звичної розмови за їжею — Норман наказав їй вилити на себе гарячий суп.