Розділ 60

— Жалієш її?

Коли двері за Шарлоттою, яка шморгала носом, зачинилися — Норман поставив питання. Він говорив спокійно. Навіть відсторонено. Наче не він особисто провчив дівчину.

Містер ван дер Кім підняв руку й акуратно поправив пасмо волосся, яке вибилося з його зачіски.

— Я знаю… що це ваш метод. — Ледве чутно відповів Джим після тривалої паузи. — Але леді Шарлотта не зробила нічого такого, щоб заслужити настільки серйозне покарання. — прошелестів він.

— Не зробила? — Норман злегка підняв брови. Зовсім трохи. Навіть зморшки на лобі не утворилися. Він берег рештки своєї зовнішності. — Вона спровокувала коня, через що впав я і ти. Хіба цього недостатньо?

— Коня? — Недовірливо перепитав Джим, хмурячись і похитуючись вперед-назад — не вірячи словам Нормана. Але все ж він сидів у глибині крісла, зіщулившись у маленький клубочок і дивився спідлоба, боячись гордо тримати голову.

Буря за вікном лютувала. Слабкі гілки з гучним стуком падали на землю. А сильні — стогнали, згинаючись від поривів вітру, що завивав.

Але шибки в будинку були добрі. Норман чув, що каже Джим, і не вимагав від нього крику.

— Не жалій. Безголова дівчинка хотіла розіграти свою партію, підставивши мене й похитнувши репутацію серед населення. Але цей інцидент лише змусив їх співчувати мені: нещасний каліка, якому й так важко жити.

— Навіщо тоді ви привели… — Обурившись, почав Джим і тут же прикусив язика. Він тільки-но пообіцяв собі бути смирним, але його жива й допитлива натура знову прорвалася раніше, ніж він встиг себе зупинити.

— Кого? Уілсона? — Норман майже усміхнувся. У його очах пробіглись брижі веселощів. — У нас із ним особисті рахунки. Потрібно було показати свою владу. Нехай родина ван дер Кім уже втратила вплив на економіку, ми все ще частина політики.

— Публічне… побиття… — пробурмотів Джим.

Норман промовчав. І замість цього повернувся до юнака й став дивитися:

— Що з твоїми долонями?

— Ваші ліки бездоганні. — Швидко підлестив йому Джим, опускаючи очі.

— А ніс? — Роблячи крок уперед, запитав він.

— Більше не кровоточить. — Джим ковтнув.

Чоловік хотів ще про щось запитати, але, не бачачи в слузі зворотної зацікавленості, зніяковів і холодно сказав:

— Тоді йди до себе.

У будинку бургомістра було безліч кімнат, і все ж Норман зажадав, щоб їм із Джимом дали спільну. Цілі покої: вітальня — з якої виходило троє дверей: двоє у спальні й одні в коридор. І ще, у більшій спальні були ще одні двері, які вели у ванну кімнату.

Джим сперся руками на м’які підлокітники крісла, обтягнутого дорогою фіолетовою тканиною із золотою вишивкою, і тут же, засичавши, відсмикнув долоні.

Лівий кутик губ Нормана опустився вниз. У нього все ще боліли руки — отже, збрехав. Тоді пан зробив кілька кроків уперед, поки не зупинився перед юнаком. Чоловік навис над ним і шумно ковтнув.

Звук віддався у вухах Джима, і він заплющив очі. Запах минулого дня, що осів на одязі Нормана, повільно проникав у легені юнака. Лікарські трави, сіно й металевий шлейф, який прилип до нього через кілька крапель крові, що бризнули на його сірий піджак під час покарання Шарлотти.

Містер ван дер Кім нахилився й простягнув руку, якою не спирався на тростину, до сорочки слуги. Потягнув на себе. Тканина під долонею була гарячою. Джим був трохи більший за Нормана, і його сорочка сиділа на юнакові щільно, підкреслюючи кожен м'яз тіла, прилипаючи до шкіри:

— Відкрий очі. — Наказав тихо.

І слуга підкорився.

— Ніхто не сміє залишати на мені рани. Навіть ти сам. Розумієш?

— На вас? — Скляним недовірливим поглядом втупився в нього у відповідь Джим. — Ви поранилися?

— Твоє тіло — моє. — Норман наблизився, і їхні носи торкнулися. Серце Джима пропустило удар. Юнак не міг поворухнутися, лише дивився широко розплющеними очима на свого господаря. Чоловік же говорив низьким загрозливим тоном. Не кричав і не гнівався. І від цього по спині Джима побігли мурашки. Він здригнувся, бажаючи вирватися. — Ти належиш мені. Мій слуга. — Викарбував жорстко. І зупинився, перш ніж додати майже ніжно. — Мій актор. — Норман довго вдивлявся в розширені зіниці Джима. У юнака так сильно калатало серце, що він чув кожен удар. — Я сам буду розписувати тебе так, як вважатиму за потрібне. — Завершив Норман.

— Ви мене лякаєте… — видихнув тремтячим голосом. Його щоки залила фарба сорому.

Норман розтиснув пальці. Юнак важко повалився назад у крісло.

— Це минеться, — спокійно сказав Норман і відвернувся до вікна. Блискавка на мить освітила його порожній, позбавлений будь-якого виразу профіль. — Іди до себе.