Розділ 55

— Пане… — Джим усе ще не хотів привертати до себе особливої уваги, а тим більше — уваги містера ван дер Кіма, але йому зовсім не повідомили про мету візиту в місто й про те, як йому потрібно себе поводити: де бути, з ким бути й що робити. — Я хотів би знати, чим можу бути вам корисним у цій поїздці. — Він почав обережно, звертався ввічливо й говорив м’яким, покірним тоном.

— Я зайду до голови міста. Нам потрібно обговорити деякі фінансові питання. — Норман потер скроню. — Ти будеш супроводжувати Шарлотту. Сьогодні біля стайні підготують ярмарок — будете роздавати жебракам їжу. — Спочатку він сказав це просто, а потім раптом додав суворим тоном. — Їхньої шкіри руками не торкатися. Це стосується обох, ясно?

— Так, пане… — млявим тоном відповіли вони одночасно.

Шарлотта здригнулася, і її плаття зашелестіло. Вона справді не думала, що батько вимагатиме, аби вона довго залишалася на вулиці. Але Норман був непохитний.

Щойно вони зупинилися біля найбільшого будинку міста й Томас допоміг містеру ван дер Кіму зійти, Джим зняв зі своїх плечей пальто й простягнув Шарлотті:

— Прошу вас, укрийтесь.

Це руйнувало весь план дівчини, але її батька все одно деякий час не буде поруч, а зайвий раз мерзнути вона не хотіла. Панночка вагалася всього кілька хвилин: люб’язний Джим теж міг замерзнути. Вона в роздумах прикусила губу, але потім сміливо взяла в нього верхній одяг:

— Дякую. — З ніжною усмішкою сказала вголос. А про себе подумала, що якщо слуга захворіє, то його-то батько буде лікувати. Вона болісно сприймала те, що бачила: Норман тягнувся до цього юнака. І навіть не підозрювала про те, які жахливі синці все ще цвіли на спині Джима.

Томас повернувся на козли й поїхав уперед. Їм потрібно було об’їхати будинок голови міста й зупинитися на невеликому ранчо в його саду.

На другому поверсі будинку в одному з вікон колихнулися завіси. Але Джим і Шарлотта цього не помітили. Про щось говорячи, ввічливо усміхаючись одне одному й навіть жартуючи, вони вийшли з карети.

Норман дивився вниз на цих двох із мертвим обличчям і навіть не кліпав. Добросердечний Джим віддав цій дурничці своє пальто — захворіє ж.

Він міцно стиснув щелепи. Так сильно, що вилиці проступили.

— Містер ван дер Кім? — Молодий голос покликав його. Чоловік повільно обернувся й побачив у кінці коридору сина голови міста. — Радий зустрічі з вами. — На молодому чоловікові були білосніжні рукавички й офіцерський кітель. Він нещодавно повернувся зі служби в королеви. Але чому?

Норман пам’ятав цього хлопця ще юнаком. Той ніколи не будував кар’єрних амбіцій, часто витав у хмарах і надто вже розважав малолітню Шарлотту, через що та сміялася до червоних щік.

Містер ван дер Кім був радий, коли старий голова заявив, що відправив сина на навчання в армію. Однією проблемою далі. Але що тепер? І трьох років не минуло, як цей юнак знову опинився в Хайленді.

Стримуючи роздратування, Норман втупився в нього. Молодий чоловік простягнув руку:

— Дозвольте відрекомендуватися — містер Хіль Уілсон — новий голова міста.

— Де твій батько? — Не простягаючи руки у відповідь. Не виявляючи належної поваги. І не розщедрюючись на слова. Запитав Норман.

— Помер майже рік тому. Через кілька місяців після вашого від’їзду.

— Жодних листів мені не приходило.

— Ми писали. — Зізнався Хіль. — Але ледве встигали відправити за адресою вашого поточного перебування — як нам повідомляли, що ви переїхали.

— Це було турне. Ми не затримувалися довго на одному місці.

— А ми за вами не встигали. — Спробував пожартувати Хіль.

— Дуже погано. — Обрубав Норман. — Для голови міста хороша якість — бути спритним. Якщо ваша кандидатура мені не сподобається, я накажу підшукати іншого бургомістра.

— Кого? — наївно запитав Хіль, зовсім збліднувши й нарешті прибравши руку, так і не дочекавшись рукостискання.

— Та хоч би і його. — Норман знову подивився у вікно й кивнув, вказуючи носом на Джима, який старанно роздавав людям їжу.

Хіль підійшов до містера ван дер Кіма ближче й втупився в маківку незнайомця:

— Хто це?

— Мій протеже.