Розділ 51

Норман не помітив, що Джим заснув. Він зосередився на внутрішньому задоволенні і майже тремтів: тавро від нігтів на долоні — надто тимчасове. А це… це залишиться з Джимом надовго. Буде завдавати болю. Заважати спати. Нагадувати про те, що не можна в цьому домі не дотримуватися правил. Не можна спідниці на чоловіках. І червона помада для чоловіків — теж заборона.

Норману було боляче лише від одних спогадів про те, що в такому вигляді його бачили десятки жадібних очей.

Ще до зустрічі з ним, Джим виступав і в інших дешевих вар'єте з іншими дармоїдами цього… Реджинальда Кіма.

Ті люди… вони дивилися на нього. Вони бажали його.

Від туги за ревнощами, Норман натиснув на великий синець і почув тихий стогін, приглушений подушкою. Тоді він глянув на обличчя Джима. Той спав… на його ліжку. У його ліжку!

Щось усередині Нормана заликувало. Але його обличчя залишилося таким же безпристрасним і холодним.

Закінчивши мазати спину юнака, він тихо переодягнувся і ліг з іншого боку. Вона була йому незвична. Сон не йшов. Норман половину ночі розглядав гладке чоло, на яке впало кілька чорних пасом волосся. А потім вирішив, що прийме ліки від безсоння. Взяв тростину і намагаючись безшумно рухатися, майже не стукав нею. Вийшов з кімнати.

Його постать віддалялася темними коридорами. Газові лампи вже давно загасили. Всі спали.

Три ритмічних кроки. Звук яких він ненавидів, але впізнавали його змії.

Ключем він відчинив двері і ті скрипнули, коли Норман дістав свою змію:

— Божественне створіння… погаси дар моєї плоті. — Благав він, не маючи сили ні кричати, ні плакати. — Погаси біль у тілі. Позбав від жару і ломоти. Позбав від думок гріховних… — Бурмотів він, немов святий отець перед статуєю розп'ятого Христа. — Укуси.

***

Джим не бачив Нормана цілий день. Після прогулянки працював у бібліотеці. І Томас навіть прийшов покликати його на скромний обід на кухні.

Особливих справ у юнака не знайшлося і після обіду. Але він старанно читав п'єси. Вчив напам'ять. І навіть грав невеликі уривки. Чогось певного від нього містер ван дер Кім не просив. Тому дочекавшись, коли вже очі стали боліти від свічок і газових ламп, а літери почали розпливатися — він нарешті вирішив покинути бібліотеку.

Йдучи старими коридорами, Джим дивився і на стіни, що здавалися живими. І на стелю, яка вночі, здавалася лише ще вищою. І на підлогу. Яка пульсувала, немов справжнє серце під ногами.

Це була втома. Або божевілля. Джим не знав. Але він знав те, що коли дивився на Шарлотту — бачив Нормана. І коли дивився на Нормана — бачив Шарлотту. А коли їм вдавалося опинитися втрьох наодинці — він дивився в тарілку пісного супу і не встигав зрозуміти: чи справді бачить їх однаковими, чи просто тягнеться до обох одночасно.

Джим дістав вкрадену червону помаду і мазнув по нижній губі.

— Я… Кармен, мій пан. — Прошелестів пересохлими губами. — Я… Кармен, моя панночко.

Він сів на коліна і торкнувся простирадла, залишаючи яскравий змазаний слід. Ковзав губами по м'якій тканині, немов по голій шкірі. Залишаючи сліди на гладкій шиї… з помітно виступаючим кадиком, що змінювалася на витончену, немов лебедину жіночу шию.

Джим божеволів від поклику плоті.

І ніколи раніше не потребуючи того, щоб торкатися себе, опустив руку вниз і таємно порушив ще одну заборону.