Розділ 48

— Що ти робиш? — Їхні носи були надто близько. А Джим надто міцно тримався руками за сорочку Нормана.

Чоловік усе ще сидів у воді й раптом відчув, як до обличчя й шиї почала приливати кров. У його очах з’явився жах: зіниці розширилися. Дихання почастішало. Якщо Джим побачить… Якщо дізнається… Він же подивиться на свого господаря як на жалюгідну людину. Цього Норман не хотів.

Джима кинуло в холодний піт. Власна сміливість здалася йому грубою зухвалістю. Він послабив хватку на сорочці хазяїна й прошепотів, намагаючись відсторонитися:

— Допомагаю вам підвестися.

— Брехня! — рикнув Норман і ковзнув руками по плечах Джима, щоб опуститися нижче й триматися вже не за краї розірваної сорочки, а за долоні юнака. — Ти знаєш, яке покарання належить за таку помилку? — Усе ще киплячи від гніву, але говорячи вкрадливо, майже м’яко, запитав містер ван дер Кім.

— Вісім… Вісім… — пересохлими губами пробелькотів Джим. — Вісім ударів батогом.

— Так. — Норман уп’явся нігтями правої руки в чутливу шкіру на тильній стороні долоні Джима, залишаючи глибокі червонуваті сліди. Такі не зійдуть зі шкіри за день чи два. Спочатку вони стануть синіми — як синець. А потім зеленими. І лише після того почнуть бліднути. Тимчасове тавро й ознака особистого покарання. — Допоможи. — Насолоджуючись своїми думками, Норман зовсім заспокоївся. Він умів карати. Це було тим, що містер ван дер Кім робив добре.

Джим допоміг йому вийти з води й подав тростину. Коли Норман уже твердо стояв на ногах, він подивився на юнака цепко, оцінююче й повільно. Зверху вниз. Розглядав кожну волосинку, яка неохайно впала на вологий лоб. Прямі густі чорні брови. Круглі карі очі. Плавні лінії носа, губ, підборіддя. Гострий виступаючий кадик. Гладку шкіру, що проглядала крізь розірвану сорочку.

— Ти син Єви чи Ліліт? — Не в силі контролювати хрипоту в голосі, чомусь уголос запитав Норман, продовжуючи розглядати юнака, як античну скульптуру, на якій йому не терпілося залишити свій відбиток.

— Я не відвідував церкву… — збентежено відповів Джим. — Не знаю богослов’я.

— Про це в церкві не розповідають, — раптом засміявся Норман. — Ніхто не говорить про першу дружину Адама. Бо це гріх. — Усмішка зійшла з його губ, і кутики опустилися. — Гріх — піти від чоловіка, відмовляючись коритися. Мій батько називав матір «дочкою Ліліт». Грішницею й повією. — Норман зробив крок уперед: здорова нога. Стукнув тростиною по мармуровій підлозі. І підтягнув слідом хвору ногу. Стояв босий у калюжі води, яка стікала з його одягу.

Джим намагався не дивитися на скалічені пальці на хворій нозі — вони викликали в нього відразу. Ці опухлі викручені суглоби. Врослі нігті, місцями відсутні зовсім. І оголене м’ясо. Юнак розумів, чому пан ненавидить своє тіло. Він би теж ненавидів.

Раптом Норман різко підняв тростину — і свист розітнувся в вухах Джима.

Вона влучила просто в щоку. Одразу залишила червоний відбиток.

— Ти теж… відродження Ліліт? — спокійно запитав Норман і знову заніс тростину.

Цього разу Джим встиг відвернутися. І отримав удар по спині.

— Ти теж? — знову запитав він.

І знову вдарив. Бив, поки юнак не заскиглив.

— Ні! Ні! Пане! Благаю! Ні! Я син простої пекарки! — Джим зовсім не розумів, про що його питає Норман. Той раптом заговорив про якісь божественні легенди, відповідей на які в юнака не було.

— Ти. Бажаєш надягти жіноче плаття. І фарбувати губи. Цією вульгарною. Червоною. Помадою. — Удар — і сорочка Джима розірвалася на спині. Від тканини лишилися лише клапті. — Гріховний. Розпусний. — цідив він. — Порочний…

Джим лежав на мокрій підлозі, згорнувшись клубочком. Руками закривав голову. І здригався від кожного удару. Він молився. Уперше благав Господа про допомогу. Біль був жахливий. І він не міг зносити його стійко. Стогнав. Кусав губи до крові. Вона змішувалася з цілющою водою й текла під ноги Норману.

Джим на мить захотів повалити його — і тут же побачив хвору ногу. Він співчував Норману більше, ніж собі. Хоча сам був осліплений і оглушений болем.

— Мій… — видихнув Норман.

І акуратно прихиливши тростину до чана, повільно опустився на підлогу поруч із Джимом. Мокрий одяг гидко чвакнув. Тремтячою рукою Норман обережно, майже благоговійно запустив пальці у мокре від поту сплутане чорне волосся юнака. Він зробив це майже ніжно.

— Усього вісім ударів. Джиме.