Розділ 47

Коли Норман уперше торкнувся шкіри Джима без жодної перешкоди — без рукавичок, без зайвої тканини між ними — щось перевернулося у свідомості юнака.

Того вечора пан спочатку дуже ніжно, майже точково змащував подряпину арнікою. Його дотик був наче пір’їнка. Джим настільки послабив контроль, що відчув руку Нормана лише тоді, коли пан стиснув її до болю, до сліз. Наче вогненним кільцем. І Джим скрикнув.

Цей чоловік… містер ван дер Кім. Йому подобалася гра між приємним і болісним. Між льодом і вогнем. І сам він був то мовчазною брилою, то раптом ставав надзвичайно балакучим.

Ці контрасти збуджували в Джимі багато чого. Він будив у ньому й думки, й почуття — і те, чому Джим не міг знайти назви.

Але гірше стало, коли пан дозволив собі схопити Джима за обличчя.

Норман стиснув його обличчя так сильно, що Джим не міг поворухнутися. Увесь палав. Але гірше було те, що палала душа.

Норман не був схожий на Шарлотту. Але вона була схожа на нього. Джим почав це помічати в поведінці дівчини. Вона теж грала. Тим, що говорила, і тим, що робила. Як боялася батька і як йому опиралася. Їй лише здавалося, що вона залишилася на іншому боці війни, хоча насправді за два дні Джим помітив: вони борються за схоже — за свободу.

Норман бачив свободу в скромності й служінні Богові. Але не людям. Шарлотта ж не хотіла прислуговувати батькові.

І Джим міг її зрозуміти: народитися графинею й стати служницею. Її гордість була зруйнована власним батьком. Він навіть плаття й духи їй не купував. Лише змушував прибирати посуд, сидіти на кухні біля кухарки й вимолювати їжу, наче милість.

Юна панночка хотіла боротися за себе. Але Джим бачив так багато схожого в методі боротьби.

З нею було легше: молода, з часткою грайливості й пустощів, та й, безперечно, не відчувала пекучої ненависті до Джима. То притягувала. То відштовхувала. То хотіла допомогти. То відмовляла. Та й сама була зранена об гострі краї власних бажань.

Джим усю гру, поки був у ролі Гейші, краєм ока спостерігав за Норманом. Той дихав уривчасто.

Це було вперше, коли його броня не здавалася міцною. І хоча Джим боявся. Дуже боявся. Боявся, що на нього знову подивляться вбивчим поглядом без краплі доброти. Усе ж наважився підійти ближче.

І тоді, за кам’яним обличчям містера ван дер Кіма, він раптом побачив її — ту саму розгублену, майже дитячу безпорадність, яку іноді ловив в очах Шарлотти. І це змушувало його хотіти врятувати.

Він знав, що не повинен… — і все ж дозволив собі схопити його за сорочку. Що ж там, у нього під шкірою?

Що ще приховує містер ван дер Кім, коли не дозволяє до себе доторкнутися?

Джим знав, що буде битий тростиною. І не було потреби втручатися в справи чужої родини. До того ж віддати серце на поталу звіру — зрадити себе.

Але гейша хотіла свого офіцера. А слуга — свого господаря.